— Злодій, злодій!
Та було вже пізно.
Під час усіх цих розмов двоє багатих євреїв пильно прислухалися до всього, потім підійшли до Уленшпігеля і запитали:
— Що продаєш, фламандцю?
— Мішечки, — відповів Уленшпігель.
— А що ж можна взнати з допомогою твоїх віщунських зерен? — запитали вони.
— Все майбутнє, коли їх посмоктати, — відповів Уленшпігель.
Євреї порадилися між собою, і старший сказав до другого:
— Ми хочемо знати, коли прийде месія; це для нас буде велика втіха. Купимо один мішечок. Скільки він коштує?
— П’ятдесят флоринів, — відповів Уленшпігель. — А як вам це дорого, то забирайтесь геть! Хто поля не купує, той і гною не потребує!
Упевнившись, що Уленшпігель дешевше не продасть, вони відлічили гроші, взяли один мішечок-і подалися до місця своїх сходин, куди вмить зібралися всі євреї, як тільки довідалися, що старий гендляр купив мішечок, з допомогою якого можна знати і передбачити пришестя месії.
Всім тоді забаглося безплатно посмоктати пророчі зерна. Але старий єврей, на ім’я Єгу, той, що їх купив, сказав, що на це має право тільки він.
— Діти Ізраїлю, — прорік він, тримаючи мішечок у руці, — християни глузують з нас, переслідують, ми для них гірші за злодіїв. Ці філістимляни хотіли б загнати нас під землю. Вони плюють нам в лице, бо Господь ослабив наші луки і натяг вудила наших коней. Чи довго ж ще, о Господи, Боже Авраама, Ісаака і Якова, будемо ми страждати? Коли ж ми нарешті зазнаємо радості? І коли ж засвітить нам світло в цій темряві? Чи скоро ж ти з’явишся на землі, божественний месіє? Чи скоро християни поховаються в печери і ями від страху перед тобою і перед твоєю преславною славою, коли ти прийдеш у могутності своїй карати їх?
І всі євреї закричали:
— Прийди, месіє! Смокчи, Єгу!
Єгу посмоктав, але вмить виблював усе і жалібно зойкнув:
— Скажу вам правду, браття мої, це лише кізяк, а фламандський прочанин — шахрай.
Тут усі євреї кинулись до мішечка, розірвали його і, побачивши, що в ньому є, у великому обуренні побігли на ринок, щоб знайти Уленшпігеля. Але він не став їх чекати. Його тільки й бачили.
Один житель Дамме, не маючи грошей заплатити Клаасу за вугіль, дав йому свою найкращу річ у заклад: арбалет і дванадцять чудових, добре загострених стріл.
Вільного часу Клаас любив постріляти. Не одного й не двох зайців він убив і перетворив на печеню за те, що вони аж надто любили капусту.
Клаас тоді наїдався досхочу, але Сооткін говорила, дивлячись на безлюдний шлях:
— Тілю, сину мій, чи не чуєш ти пахощів цієї підливи? Ти ж, напевне, голодний тепер. — І, вельми заклопотана, вона так і поривалась залишити йому ласий шматок печені.
— Якщо він голодний, — казав Клаас, — це його вина. Коли вернеться, то їстиме те, що й ми.
Клаас мав голубів. Крім того, він любив слухати співи і щебетання вільшанок, щигликів, горобців та й інших співців і щебетунів. Отож він залюбки стріляв кібчиків та шулік, що поїдали цю малечу.
І ось одного разу, коли Клаас на подвір’ї відміряв вугіль, Сооткін показала на великого птаха, що ширяв над голубником.
Клаас узяв свого арбалета і мовив:
— Ну, тепер сам диявол не врятує його шуліковельможність.
Він наклав стрілу і почав цілитись, стежачи за рухами птаха, щоб не схибити. Надворі вже смеркалось. Клаас бачив у небі лише чорну пляму. Він пустив стрілу, і на подвір’я упав чорногуз.
Клаас дуже засмутився, а Сооткін ще більше. Вона аж скрикнула:
— Жалю в тебе нема! Ти ж убив божу птицю!
Потім вона взяла чорногуза і, побачивши, що він тільки поранений у крило, змастила рану маззю, перев’язала її й сказала:
— Чорногузе, мій друже, чого ж це заманулось тобі, якого всі люблять, кружляти в небі, наче шуліка, що його всі ненавидять? Адже ж так стріли народні будуть влучати не в того, що треба. Болить крильце, лелеченько? Ти так терпляче зносиш біль, бо знаєш, що наші руки — це руки друзів.
Коли чорногуз видужав, він їв усе, що хотів. Та особливо був він ласий до риби, яку Клаас ловив йому в каналі. І кожного разу, коли божа птиця бачила, що він іде, то ще здалеку роззявляла свого великого дзьоба.
Чорногуз бігав за Клаасом, як собака, але радніше залишався на кухні, вигріваючись біля вогню на всі боки і стукаючи Сооткін дзьобом по животу, немов кажучи: «Чи нема чого й для мене?» Приємно було дивитися, як походжає по кухні на своїх цибатих ногах ця поважна птиця, що приносить щастя.
Тим часом знов настали важкі дні. Клаас зажурено працював у полі сам, бо двом нічого було там робити. А Сооткін сиділа сама в халупі, вигадуючи з квасолі, їхньої щоденної їжі, різні страви, щоб одноманітні не набридли чоловікові. Вона співала й сміялась при ньому, щоб він не бачив її зажуреною, щоб почував себе веселіше. Коло неї завжди стояв на одній нозі чорногуз, сховавши дзьоба під крило.