Клаас і Сооткін були щасливі. Клаас працював у полі або продавав вугіль, а Сооткін поралася дома по господарству.
Та її зажурені очі дивилися завжди на шлях, чи не йде її син Уленшпігель.
І вони всі троє втішалися щастям, що прийшло їм від Бога, і чекали, що має бути від людей.
Імператор Карл отримав того дня з Англії листа, в якому син писав йому:
«Владарю і батьку мій!
Мені набридло жити в країні, де, наче блохи, сарана чи хробачня, аж кишать прокляті єретики[84]. Вогню і меча тут не досить, щоб очистити від них животворне дерево матері нашої, святої церкви. І наче мало мені цього клопоту, то ще й до того мене тут не вважають за короля, а лише за чоловіка їхньої королеви, без якої я для них ніщо. Вони глузують з мене, складають злостиві памфлети, авторів яких і видавців годі впіймати, і в цих памфлетах пишуть, ніби мене підкупив папа, щоб я безбожними шибеницями і спаленнями довів королівство до заколоту й згуби, а коли я хочу накласти якусь контрибуцію чи податок, бо мене часто і зловмисне залишають без грошей, то радять у своїх їдких пасквілях звернутися до сатани, якому я, мовляв, служу. Члени парламенту просять пробачення і запобігають переді мною, але грошей все-таки не дають.
А тим часом усі лондонські стіни вкриті пасквілями, де мене представлено як батьковбивцю, що ладен убити Вашу величність, щоб тільки успадкувати Ваш престол.
Але Ви знаєте, владарю і батьку мій, що незважаючи на все моє законне честолюбство і гордість, я бажаю Вашій величності довгих і славних днів панування.
Вони ще поширюють у місті гравюру, вирізьблену дуже майстерно на міді, де мене показано, як я примушую грати на клавесині котів, схованих усередині інструмента, а зверху, через круглі дірки, стирчать лише їхні хвости, затиснуті залізними клинцями. Якийсь чоловік — тут натяк на мене — припалює їм хвости розпеченим залізом, і вони жахливо нявчать і б’ють лапами по клавішах. Я намальований таким огидним, що просто дивитися неможливо. А що найгірше — я там сміюсь. Але ж Ви самі знаєте, владарю і батьку, що я ніколи не вдавався до такої ганебної розваги, як сміх! Не заперечую, я іноді розважався тим, що примушував котів нявчати, але ніколи при тому не сміявся. У своїх бунтарських речах вони звуть цей клавесин нечуваною жорстокістю, вбачаючи в цьому злочин, але ж у тварин немає душі, і кожна людина, а особливо з королівського роду, має право для своєї розваги навіть і замучити їх. Та в Англії всі схиблені на тваринах і поводяться з ними краще, ніж зі своїми слугами. Стайні і псарні тут — справжні палаци, а деякі дворяни навіть сплять разом зі своїми кіньми.
До того ж королева, моя дружина, неплідна. Вони ж, смертельно мене ображаючи, кажуть, що це я винний у цьому, а не вона, шалено ревнива, дратлива й безмірно хтива жінка. Владарю і батьку, я кожного дня прохаю Господа Бога, щоб він змилосердився наді мною і дав мені інший трон, хоч би й турецький, поки я ще не можу посісти трону, на який кличе мене честь бути сином Вашої найславнішої і найзвитяжнішої величності».
Підписано: Філ.
Імператор так відповів на цього листа:
«Владарю і сину мій!
Прикрості у Вас великі, нема що й казати, але майте терпіння, не дратуйтесь дуже, поки отримаєте блискучішу корону. Я вже не один раз заявляв, що маю намір зректися Нідерландів та інших володінь, бо знаю, що я вже старий і слабосилий і не можу протистояти Генріхові II[85], королю французькому, бо фортуна любить молодих. Також подумайте і про те, що Ви владар Англії і своєю могутністю можете завдати великих ран Франції — нашому ворогові.
Я зазнав ганебної поразки біля Меца[86], де втратив сорок тисяч чоловік. Довелося тікати від саксонців. Якщо тільки Господь Бог не верне мені одразу з божественної своєї ласки і волі всю мою колишню міць і силу, то я маю намір, владарю і сину мій, зректися престолу і передати Вам свої володіння.
Отож майте терпіння і тим часом виконуйте свій обов’язок щодо єретиків, не жалійте нікого — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат, ні дітей, бо, на превеликий мій жаль, я довідався, що королева, дружина Ваша, частенько їм потурає.
Ваш доброзичливий батько».
Підписано: Карл.
Довго мандрував Уленшпігель, аж позбивав і понамулював собі ноги до крові, і нарешті в Майнцському архієпископстві натрапив на підводу з прочанами, на якій він і доїхав до самого Рима.
84
…
85
86
…