Приїхавши до міста і злізши з підводи, він угледів на порозі одної таверни гарненьку жіночку, яка усміхнулась до нього, побачивши, що він дивиться на неї.
Сприйнявши це за добру прикмету, він звернувся до красуні:
— Хазяєчко, чи не даси в себе притулку мандрівному прочанинові, що прибув сюди, щоб спокутувати тяжкі гріхи свої?
— Ми даємо притулок усім, хто нам платить.
— У моєму гаманці сто дукатів, — мовив Уленшпігель, хоч мав тільки одного, — і першого я хотів би потратити негайно, випивши з тобою пляшку старого римського вина.
— Вино не дороге в нашому святому місті, — відповіла господиня. — Заходь, нап’єшся за сольдо.
Вони пили вдвох так довго і спорожнили за розмовою стільки пляшок, що господиня мусила наказати служниці, щоб та замість неї подавала питво гостям, а сама з Уленшпігелем пішла до сусідньої кімнати, облицьованої мармуром і прохолодної, наче зимою.
Схиливши голову йому на плече, вона спитала його, хто він такий.
Уленшпігель відповів:
— Я король Нікчемський, граф Жебранський, барон Голодранський. У мене в Дамме, там, де я народився, є двадцять п’ять боньєрів[87] місячного сяйва.
— Що це за країна? — спитала господиня, п’ючи з Уленшпігелевого келиха.
— Це така країна, — відказав Уленшпігель, — де сіють зерна омани, фальшиві надії, порожні обіцянки. Але ти, мила господинько із запахущою шкірою, з очима, наче блискучі самоцвіти, ти народилася не в місячному сяйві. Темне золото твоїх кіс — це колір самого сонця. Лише неревнива Венера могла створити твої повні плечі, твої пишні перса, округлі руки. Повечеряємо сьогодні разом?
— Вродливий прочанине з Фландрії, чого ти сюди прийшов? — запитала вона.
— Щоб поговорити з папою, — відповів Уленшпігель.
— Еге, — промовила вона, склавши руки, — поговорити з папою! Я тут народилася, а не могла доступитися до нього.
— А я доступлюся, — заперечив Уленшпігель.
— Та чи хоч знаєш ти, де він буває, яка його вдача, які звички, як він живе? — запитала вона.
— Мені казали в дорозі, — відповів Уленшпігель, — що звуть його Юлій Третій[88], що він хоч старий, та на вдачу ярий, розпусний, веселий, а балакун з нього добрий, язик має гострий. Казали також, що він з надзвичайної ласки своєї прийняв до себе хлопчину-жебрака, який ходив по вулицях з мавпочкою, чорний, брудний, похмурий, і просив милостиню. Згодом, вступивши на папський престол, Юлій зробив із цього жебрака кардинала і дня не може прожити без нього.
— Пий, — сказала вона, — і не говори так голосно.
— А ще казали, — вів далі Уленшпігель, — що лається він, як солдат: Al dispetto di Dio, potto, di Dio[89]. Так він вилаявся одного разу, коли йому не подали на вечерю холодного павича, якого він замовив собі, і при цьому додав: «Коли Бог розсердився за одне яблуко, то я, намісник його на землі, маю право вилаятися за павича». Отже, бачиш, серденько, я знаю і папу, і його вдачу.
— Ах, — мовила вона, — гляди, ні з ким не говори про нього. І все-таки ти його не побачиш.
— Я з ним говоритиму, — наполягав Уленшпігель.
— Як тобі це вдасться, дам сто флоринів.
— Вони вже мої, — сказав Уленшпігель.
Другого дня ранком, хоч його стомлені ноги ще нили, він подався в місто і розвідав, що папа сьогодні правитиме месу в соборі святого Іоанна Латеранського. Уленшпігель пішов туди, став на видноті перед папою і щоразу, коли папа підносив чашу з дарами, Уленшпігель обертався до вівтаря спиною.
Папі прислуговував кардинал, огрядний, лютий і чорний як циган. Він тримав на плечі мавпу і причащав народ, роблячи при цьому вельми непристойні рухи. Він помітив, що виробляє Уленшпігель, і сказав про це папі, і папа після служби послав чотирьох бравих солдатів, якими вславилась ця войовнича країна, щоб того прочанина схопили.
— Якої ти віри? — запитав його папа.
— Найсвятіший отче, — відповів Уленшпігель, — такої і самої, як і моя господиня.
Папа послав і по неї.
— Якої ти віри? — запитав він у неї.
— Такої ж, як і ваша святість, — відказала вона.
— Я так само, — додав Уленшпігель. Тоді папа запитав його, чому він кожен раз повертався спиною до святих дарів.
— Я вважав, що недостойний дивитися на них.
— Ти прочанин? — запитав папа.
— Так, — сказав Уленшпігель, — я прийшов із Фландрії, щоб мені відпустили гріхи мої.
Папа поблагословив його, і він разом з господинею пішов до готелю. Господиня відрахувала йому сто флоринів. З таким тягарем він покинув Рим і вернувся у свою Фландрію.
Проте мусив заплатити сім дукатів за свідоцтво про відпущення гріхів.
88