Другий чернець лише мовчки струшував тацею. Флорини, крузати, дукатони, патари, солі, деньє сипались туди градом.
Клаас, вважаючи себе за багатого, заплатив флорин і отримав відпущення на десять тисяч років. Ченці видали йому відповідний клапоть пергаменту.
Незабаром у цілому Дамме зосталося лише кілька скупердяїв, які нізащо не хотіли купувати індульгенцій, і тому обидва духовних брати подались у Гейст.
Скинувши привселюдно гріхи свої, Уленшпігель у прочанській таки одежі залишив Рим і пішов уперед, все вперед, аж поки не дійшов до Бамберга, де найкращі у світі овочі.
Він зайшов до одної корчми, де веселенька господиня сказала йому:
— Гарний юначе, чи не хочеш ти добре потрудитись біля обіду?
— А певне, — відповів Уленшпігель. — Але скільки ж це у вас коштує?
Господиня відповіла:
— За панським столом шість флоринів, за міщанським чотири, а за спільним два.
— Для мене що дорожче, то краще, — відповів Уленшпігель.
І він сів за панський стіл. Добре наївшися і зросивши свій обід рейнвейном, він звернувся до господині:
— От я й добре потрудився біля обіду, тож заплати мені шість флоринів за роботу.
А господиня до нього:
— Ти що, смієшся з мене? Плати гроші.
— Кохана господинько, — мовив Уленшпігель, — глянувши на твоє личко, не скажеш, що з тебе поганий боржник. Навпаки, я бачу, що ти така сумлінна і чесна, так любиш ближнього, що заплатиш і вісімнадцять флоринів, а не то що шість, які ти мені винна. О прекрасні очі! Це ж сонечко, що пронизує мене своїм промінням, від якого моя шалена пристрасть до тебе зростає швидше, ніж бур’ян на занедбаному полі.
— Знать не знаю ніякої пристрасті, ніякого бур’яну! — гукнула господиня. — Плати гроші й забирайся геть!
— Піти й не бачити тебе більше? — скрикнув Уленшпігель. — Та краще отут ось умерти зараз. Господине, солодка господине, я не звичний обідати за шість флоринів. Я бідний, нікчемний нетяга, бреду через гори, долини. Я напхався до того, що зараз висолоплю язика, наче пес на сонці. То прошу ж тебе, заплати мені, я чесно заробив шість флоринів важкою працею моїх щелеп. Дай же їх мені, а я тебе обніму, поцілую, приголублю так палко, що й двадцять сім коханців укупі так не здолають.
— Ти так говориш заради грошей, — відказала вона.
— А ти б хотіла, щоб я тебе задарма з’їв? — відповів він.
— Та ні, — сказала вона, обороняючись від нього.
— Ах, — зітхнув він, наступаючи на неї, — твоя шкіра — наче крем, твоє волосся — наче золотистий фазан на рожні, твої губки — як вишні! Чи ж є що на світі смачніше від тебе?
— І ти ще, нахабо, грошей з мене вимагаєш! — мовила вона, усміхаючись. — Подякуй, що хоч нагодувала.
— Якби ти знала, скільки там ще порожнього місця, — відповів Уленшпігель.
— Ану геть, поки чоловік не прийшов, — сказала господиня.
— Я не прошу багато, — мовив Уленшпігель, — дай мені лише один флорин, щоб випити, як захочеться.
— На, шалапуте! — сказала вона, даючи йому гроші.
— А дозволиш іще прийти? — запитав її Уленшпігель.
— Ану забирайся швидше по-доброму! — крикнула вона.
— По-доброму — це значить до тебе, моя мила, бо піти й не бачити твоїх прекрасних очей — це було б для мене надто вже недобре. Якби ти дозволила мені залишитись, я з’їдав би в тебе не більше як на один флорин щодня.
— Ось я візьму добру палицю! — гукнула вона.
— Візьми краще мою, — відповів він.
Вона засміялась, але він таки мусив піти.
Саме за тих часів Ламме Гудзак оселився знову в Дамме, бо в Льєжі було неспокійно через єретиків. З ним охоче виїхала і його дружина, бо льєжці, добрі таки глузії на вдачу, кепкували з її добродушного чоловіка.
Ламме часто заходив до Клааса, який, отримавши спадок, став учащати до таверни Blauwe Torre, де він уподобав навіть столика для себе і своїх друзяк. За сусіднім столиком, попиваючи свого злиденного півкухля, сидів Йост Грейпстювер, старшина рибників, скупердяй і скнара, що більше дбав про гроші, ніж про спасіння своєї душі. А Клаас мав у своєму гаманці клапоть пергаменту, в якому було написано, що йому відпускаються гріхи на десять тисяч років наперед.