— Слухай, маляре, — промовив раптом ландграф. — Я хочу, щоб ти намалював мій портрет, бо це ж велика втіха для смертного володаря залишити нащадкам на спомин свій образ.
— Пане ландграф, — сказав йому Уленшпігель, — ваша воля — для мене закон, але мені, негідному, здається, що лише сам ваш портрет не засвідчить вашої величі в прийдешніх століттях. Вас треба намалювати разом з вашою вельможною дружиною, пані ландграфинею, і з усіма дамами й вельможами, найхоробрішими воєначальниками й офіцерами, посеред яких ваша вельможність з дружиною будете наче два ясних сонця між блідих ліхтарів.
— Твоя правда, маляре, — погодився ландграф. — Скільки ж буде коштувати ця велика робота?
— Сто флоринів, хоч наперед, хоч потім, — відповів Уленшпігель.
— На ось, візьми наперед, — мовив ландграф.
— Ласкавий пане, — вигукнув Уленшпігель, — ви наливаєте олії в мою лампу, і вона горітиме на вашу честь.
Другого дня він попросив пана ландграфа дати йому можливість побачити всіх, хто матиме честь бути намальованим на картині.
Найперше з’явився герцог Люнебурзький, начальник ландскнехтів на службі у ландграфа. Це був товстенний чолов’яга, що насилу волочив своє роздуте черево. Він підійшов до Уленшпігеля і шепнув йому на вухо:
— Якщо ти не намалюєш мене хоч наполовину худішим, то я накажу моїм воякам повісити тебе.
І герцог вийшов.
Потім увійшла висока дама з горбом на спині і грудьми пласкими, як меч правосуддя.
— Пане маляр, — сказала вона, — якщо ти не знімеш у мене горба на спині і не поставиш двох горбочків на грудях, я звелю тебе четвертувати, як отруйника.
І дама вийшла.
Потім прийшла молода фрейліна, білява, свіженька, вродлива, проте їй бракувало трьох верхніх передніх зубів.
— Пане маляр, — мовила вона, — намалюй мене, щоб я усміхалась і щоб видно було всі тридцять два зуби, бо інакше оцей мій кавалер посіче тебе на січку.
І, показавши на капітана аркебузьєрів, який грав у кості на сходах палацу, вона вийшла.
Таке тривало ще довго. Нарешті Уленшпігель залишився сам із ландграфом.
— Якщо ти, — сказав у свою чергу пан ландграф, — собі на лихо, намалюєш хибно хоч одну рису в цих обличчях, я накажу зітнути тобі голову, як курчаті.
Уленшпігель подумав: «Зітнуть голову, четвертують, посічуть на січку або принаймні повісять! То краще не малювати нічого. Але ще побачимо».
— А де ж зала, — спитав він у ландграфа, — яку я маю оздобити своїм малюванням?
— Ходімо зі мною, — відповів ландграф.
І він показав йому велику кімнату з зовсім голими стінами.
— Ось тобі зала, — сказав він.
— Було б вельми бажано, — сказав Уленшпігель, — якби стіни позавішувати великими завісами, щоб уберегти моє малювання від мух і пилюки.
— Це можна, — сказав ландграф.
Завіси були повішені. Уленшпігель сказав, щоб йому дали трьох помічників розтирати фарби.
Цілий місяць Уленшпігель та його помічники тільки те й робили, що пили і їли, не шкодуючи ні доброго м’яса, ні старих вин. Про це дбав сам ландграф.
Однак на тридцять перший день він всунув свого носа у двері кімнати, куди Уленшпігель не дозволяв заглядати нікому.
— Гей, Тілю, — гукнув він, — а де ж твоя картина?
— Кінця не видно, — відповів Уленшпігель.
— А можна подивитись?
— Ще ні.
Тридцять шостого дня він знову просунув носа у двері.
— Як справа, Тілю? — запитав він.
— Та вже близько кінець.
На шістдесятий день ландграф розсердився і ввійшов у кімнату.
— Зараз же покажи мені картину! — крикнув він.
— Гаразд, грізний володарю, — відповів Уленшпігель, — дозвольте лише не відкривати завісу, поки не зберуться всі воєначальники й придворні дами.
— Добро, — мовив пан ландграф і наказав усім зібратися в залі.
Уленшпігель став перед спущеною завісою.
— Вельможний пане ландграф, — почав він, — і ви, пані ландграфиня, і ви, пане герцог Люнебурзький, і ви, прекрасні дами й хоробрі воєначальники! Я доклав усіх зусиль, щоб якнайкраще змалювати ваші милі й мужні обличчя. Кожен із вас легко впізнає себе на цій картині. Вам хочеться швидше глянути на себе, і це зрозуміло, але будьте ласкаві, потерпіть ще трошки: я хочу сказати вам кілька слів, а може, й більше. Прекрасні дами й хоробрі воєначальники, у ваших жилах тече благородна кров, і ви зможете бачити мою картину, втішатися нею. Та коли між вами є хто-небудь з простацтва, той побачить голу стіну. А тепер звольте розплющити ваші благородні очі.