І Уленшпігель відслонив завісу.
— Тільки високородні пани можуть побачити картину, тільки високородні дами її побачать. Незабаром будуть казати: «Сліпий до малярства, мов селюк». Або ж: «Розуміється на малярстві, як справжній дворянин!»
Всі повитріщали очі, вдаючи, ніби щось бачать, показували одне одному, кивали головами, впізнавали, а насправді всі бачили лише голу стіну, що їх дуже бентежило.
Раптом блазень, що був тут присутній, підскочив угору на три фути, забряжчав дзвониками і крикнув:
— Хай мені очі повилазять, хай я буду останнім селюком, селючищем, але казатиму й кричатиму, у фанфари й сурми сурмитиму, що я бачу лише голу стіну. Хай мені допоможе в цьому Бог і всі його святі!
Уленшпігель зауважив на те:
— Там, де блазень устряє в розмову, розумний відходить, не сказавши й слова.
І він пішов із замку, але ландграф його зупинив:
— Ех ти, дурню, — сказав він, — блукаєш ти по світу, вихваляєш усе гарне й прекрасне і глузуєш з глупоти на всю пельку. Як же ти посмів глумитися з таких високоіменитих, вельможних панів, кепкувати з пихи гербового дворянства. Та тебе ж неодмінно повісять за твій свавільний язик.
— Якщо мотузка буде золота, — відповів Уленшпігель, — то вона розсиплеться від страху, побачивши, що я йду.
— На, держи, — мовив ландграф, даючи йому п’ятнадцять флоринів, — це тобі кінець мотузки.
— Красно дякую, монсеньйоре, — відповів Уленшпігель. — Кожна корчма отримає від мене по ниточці, по ниточці щирого золота, котра зробить цих шинкарів-шахраїв справжніми крезами.
І надівши набакир капелюха з пером, що маяло на вітрі, він сів на свого ослика і помчав геть.
Листя на деревах почало жовтіти, повіяли осінні вітри. До Катліни часом вертався на кілька годин ясний розум. Клаас казав тоді, що то Дух Божий з великого милосердя свого сходить на неї. В такі хвилини вона могла силою жестів і слова наділити Неле чарівним хистом ясновидіння, і тоді Неле могла бачити більш як на сто миль все, що діялось на площах, на вулицях і в будинках.
Отож одного дня, при ясному розумі бувши, Катліна сиділа з Клаасом, Сооткін і Неле і їла oliekoek’и, запиваючи dobbelkuyr'ом.
Клаас промовив:
— Це ж сьогодні його найсвятіша величність імператор Карл П’ятий зрікається престолу[94]. Неле, серденько, чи не змогла б ти прозирнути до Брюсселя в Брабанті, що воно там діється?
— Подивлюся, якщо Катліна захоче, — відповіла Неле.
Тоді Катліна посадовила дівчину на лаву, і під силою чарів та заклинань Неле запала в глибокий сон.
Катліна їй сказала:
— Увійди в маленький будиночок у парку, улюблене місце спочинку імператора Карла П’ятого.
— Я в невеликій світлиці, пофарбованій зеленою олійною фарбою, — сказала Неле тихим, приглушеним голосом. — Там сидить чоловік років п’ятдесяти чотирьох, лисий, сивий, з русявою бородою і випнутим підборіддям. Недобрий погляд світиться в його сірих очах, повних підступу, жорстокості, удаваної добродушності. І цього чоловіка звуть найсвятіша величність. Він застудився і надсадно кашляє. Біля нього стоїть другий, молодий, з гидкою пикою, з мавпячою головою. Цього я бачила в Антверпені, це король Філіпп. Імператор Карл вичитує Філіппові за те, що той не ночував дома. Це вже, напевне, каже його величність, він у якомусь кублі потішався з брудною повією. Він каже синові, що від його волосся тхне корчмою, що його розваги не гідні короля, що він може вибрати яку хоч з-поміж закоханих у нього вельможних дам, тіло в яких ніжне, шкіра — мов оксамит, освіжена в запашних ваннах, ручки білі, що все ж таки краще обнімуть, ніж оті шльондри, які ще й не вмилися після п’яного солдата. Та нема ж такої ні дівчини, ні жінки — заміжньої чи вдови, щоб не піддалася йому, навіть серед найвельможніших, найпрекрасніших, які освітлюють своє любовне ложе пахучими світильниками, а не смердючими лойовими свічками.
Король відповів його величності, що він слухатиметься його у всьому.
Тоді його найсвятіша величність кашляє і випиває кілька ковтків гарячого вина. «Ти побачиш незабаром Генеральні штати[95], — каже він Філіппові, — прелатів, дворян, городян, побачиш мовчазного Вільгельма Оранського[96], чванливого Егмонта[97], відлюдкуватого Горна[98], хороброго, як лев, Бредероде[99] і всіх кавалерів Золотого руна[100], на чолі яких я поставлю тебе. Ти побачиш сотні шанолюбців, які відріжуть собі носа і носитимуть на грудях на золотому ланцюжку, якщо це буде ознакою найвищої шляхетності».
94
…
96
97
98
99
100