Замкнувшись удвох із сином у тій самій зеленій кімнаті, його найсвятіша величність вибухає реготом і звертається до короля Філіппа, який ані посміхнувся.
«Бачиш, — каже він, гикаючи і сміючись заразом, — як мало треба, щоб розчулити цих людців. Сліз — цілий потік! Той черевань Маас, кінчаючи свою промову, ревів, як теля. Ти також був, здається, зворушений, але не досить. Ось які видовища потрібні народові. Мій сину, ми такі люди, що цінуємо найбільше ту коханку, яка найдорожче нам коштує. Так само і народ. Що більше ми йому коштуємо, то більше він нас любить. В Німеччині я терпів протестантів[103], а в Нідерландах суворо їх карав. Якби німецькі князі були католиками, то я перейшов би в лютеранство, щоб відібрати в них їхні маєтки. Вони певні, що я ревний прихильник віри католицької, тому й жалкують, що я покидаю їх. Я вигубив за єресь у Нідерландах п’ятдесят тисяч найдостойніших чоловіків і найкращих дівчат. І тепер ось я йду від них, а вони жалкують за мною. Не рахуючи конфіскацій, я видушив з них грошей більше, ніж з Вест-Індії й Перу[104], а вони журяться, що втрачають мене. Я порушив Кадзанську мирну угоду[105], приборкав Гент, знищив усе, що стояло мені на перешкоді: свободи, вольності, привілеї — все віддано під владу королівських урядовців. Ці людиська гадають, що вони вільні, бо я дозволяю їм стріляти з арбалета і носити цехові прапори під час процесій. Вони відчувають мою владну руку, сидять у клітці і почувають себе добре, співають і оплакують мене. Мій сину, будь із ними такий, як я: ласкавий на словах, суворий на ділі. Лижи, поки нема потреби кусати. Клянись, присягайся шанувати їхні свободи, вольності, привілеї. Та коли помітиш, що вони для тебе небезпечні, знищ їх. Бо підданці залізні, поки торкаєшся їх боязкою рукою, і наче скло, якщо їх крушиш могутнім кулаком. Знищуй єресь не тому, що вона різниться від католицької віри, а тому, що вона в Нідерландах підриває нашу владу. Ті, хто нападав на папу, що має аж три корони[106], легко впораються з володарем, у якого тільки одна. Зроби, як я, зі свободи совісті образу величності, а карою за неї — конфіскацію всього майна, і ти будеш, як і я, все життя отримувати спадок. А коли прийде твій час зректися престолу або померти, вони скажуть: „Ох, який же добрий був король!“ — і плакатимуть».
— Більше я нічого не чую, — мовила далі Неле, — бо його найсвятіша величність ліг на ліжко й заснув, а король Філіпп, набундючений і гордий, дивиться на нього без любові.
Після цього Катліна збудила Неле.
А Клаас замислено дивився в огонь, що яскраво палав у грубці.
Уленшпігель, покинувши ландграфа Гессенського, переїхав через площу перед замком; він помітив кілька розгніваних облич кавалерів і дам, але тепер йому було байдужісінько.
Незабаром він прибув у володіння герцога Люнебурзького і тут зустрів компанію Smaedelyke broeder’ів — веселих фламандців із Слейса, які щосуботи відкладали трохи грошей, щоб раз на рік поїхати до Німеччини.
Вони їхали на відкритому возі, якого легко тягнув міцний верн-амбахтський битюг по дорогах і багнах Люнсбурга, і горлали пісень. Одні з них грали на сопілках, інші цигикали на скрипках, на віолах, на дримбах і зчиняли страшенний галас. Іноді збоку воза, граючи на rommelpot'і, чимчикував який-небудь dikzak — товстун — в надії, що така подорож зменшить його черево.
Коли в них кінчався вже останній флорин, вони спіткалися з Уленшпігелем, у якого бряжчали-таки грошики в кишені, і в одній корчомці почастували його за свій кошт. Уленшпігель зовсім не став відмовлятися. Проте коли Smaedelyke broeder’и стали ззиратися, поглядаючи на нього та підливаючи йому питва в кухоль, він здогадався, що справа тут негаразд, вийшов потихеньку і став підслухати під дверима. І ось він почув, як dikzak сказав про нього:
— Це маляр ландграфа — він йому заплатив більш як тисячу флоринів за картину. Почастуймо ж його добре винцем і матимем добрий зиск.
— Амінь, — гукнули всі разом.
Тим часом Уленшпігель одвів свого осідланого віслюка на сусідній хутір кроків за тисячу, дав два патари служниці, щоб догляділа його, а сам вернувся до корчомки і сів за стіл з Smaedelyke broeder'ами, ніби й нічого не сталося. Ті підливали йому й платили за нього, а Уленшпігель, побрязкуючи ландграфськими грішми в калитці, похвалявся, що тільки-но продав селянинові свого віслюка за сімнадцять daelder'ів сріблом.
Так вони пили, їли і мандрували далі, граючи на сопілках, дримбах і rommelpot'ах, забираючи дорогою вродливих молодичок, які були їм до вподоби. Таким чином вони сплодили чимало байстрят. Не пас задніх і Уленшпігель. Його любка, народивши згодом синка, дала йому ім’я Ойленшпігелькен, тобто люстерко й сова по-верхньонімецькому, бо вона не дуже тямила, що значить ім’я її випадкового коханця. А можливо, назвала сина так, щоб запам’ятати час, коли він був зачатий. Оце і є той Ойленшпігелькен[107], про якого хибно говорять, ніби він народився в Кніттінгені, в землі саксонській.
103
104
…
105
106
…
107