Добрий кінь шпарко тягнув їх шляхом і довіз до села, в якому стояла корчомка з вивіскою: «In den ketele» — «В казані». Тут вони злізли, бо надто вже смачно пахло звідтіль м’ясом.
Черевань, який грав на rommelpot'і, підійшов до господаря і сказав йому про Уленшпігеля:
— Це ландграфський маляр, він плататиме за всіх. — Господар, подивившись на Уленшпігеля, був задоволений його виглядом, а почувши дзенькіт флоринів і daelder'ів, поставив на стіл їжу й питво. Уленшпігель і тут не пас задніх і тільки побрязкував грошиками в гаманці. Не раз він хапався рукою й за капелюх, примовляючи, що тут його найбільший скарб. Бенкет тривав два дні, аж нарешті Smaedelyke breeder'и мовили до Уленшпігеля:
— Вміли їсти й пити, пора й платити.
Уленшпігель відповів:
— Коли пацюк заліз у сир, то хіба йому хочеться надвір?
— Ні, — відповіли вони.
— А коли чоловік добре їсть і п’є, то хіба йому хочеться ковтати пилюку на дорозі і пити воду з калюжі, де повно п’явок?
— Ні, — відповіли всі.
— Отже, — вів далі Уленшпігель, — залишаймося тут, поки мої флорини й daelder’и правлять за лійку, через яку ллється в нашу горлянку трунок, що нас звеселяє.
І він звелів господареві принести ще вина й ковбас.
Поки вони пили і їли, Уленшпігель гукав:
— Я за все плачу! Тепер я ландграф! А коли мій гаман спорожніє, то що будемо робити, друзі? Беріться за мого капелюха і там знайдете повно червінців у денці і по боках.
— Ану дай помацати, — закричали всі в один голос.
І вони жадібно почали обмацувати капелюх, відчуваючи між пальцями монети завбільшки з червінець. Один із них надто вже ласо мацав, аж Уленшпігель мусив відібрати капелюха, сказавши:
— Ей ти, нетерплячий дояре, треба знати, коли час доїти!
— Дай мені половину твого капелюха, — попрохав один із Smaedelyke broeder’ів.
— Ні, — сказав Уленшпігель, — я не хочу, щоб ти з глузду з’їхав і щоб в одній половині мозку було темно, а в другій світило сонце. — А тоді, віддаючи господареві капелюха, сказав: — Нехай він побуде в тебе. Мені душно, я вийду надвір.
Господар сховав капелюха, а Уленшпігель, вийшовши з корчми, щодуху побіг до селянина, в якого залишив осла, сів на нього і помчав дорогою до Емдена.
Smaedelyke broeder’и, побачивши, що він не вертається, сполошились.
— Він утік? А хто ж платитиме?
Переляканий baes розпоров ножем Уленшпігелевого капелюха, але замість червінців знайшов між фетром і підкладкою тільки нікчемні мідяки. Тоді він закричав:
— Шахраї! Ви не вийдете звідси, поки не скинете з себе все, крім хіба сорочок!
І вони мусили пороздягатися, щоб заплатити свій борг, та й поїхали далі в самих сорочках через гори й долини, бо не схотіли продавати ні коня, ні воза.
І всі, хто бачив їх у такому жалюгідному стані, охоче давали їм хліба й пива, а часом і м’яса, бо вони скрізь говорили, що їх пограбували розбійники.
І тільки й мали вони на всіх одні штани.
Так вони й повернулися в Слейс — хоч і в самих сорочках, але гопцюючи на возі і граючи на rommelpot'ax.
А тим часом Уленшпігель верхи на своєму Єфі мандрував по полях і багнах герцога Люнебурзького. Фламандці прозвали цього володаря Watersignorke — Водяним Паном, тому що в його володіннях було дуже вогко.
Єф слухався свого господаря, як цуцик, пив пиво, танцював під музику краще, ніж який угорський танцюрист, лягав на спину по найменшому знаку і вдавав мертвого.
Уленшпігель знав, що герцог Люнебурзький має гнів на нього за те, що в Дармштадті, в присутності ландграфа Гессенського, він висміяв його. Йому було заборонено навіть в’їжджати в герцогські володіння під страхом шибениці. І раптом він бачить, що до нього їде його світлість герцог власною персоною, а знаючи його жорстокість, нівроку добре перелякався. От він і каже до свого осла:
— Єфе, чи бачиш, он їде його вельможність герцог Люнебурзький. Я вже чую, як мою шию лоскоче мотузка. Але хоч би не кат її полоскотав! Єфе, я волію, щоб тільки полоскотали, а не повісили. Май на увазі, що ми з тобою брати: обидва терпимо злидні, обидва маємо довгі вуха. Подумай, якого ти вірного друга втратиш.