Уленшпігель витер очі, а осел заревів.
І він почав знову:
— Жили ми вкупі, ділили радість і горе. Чи пам’ятаєш, Єфе?
Осел знову почав ревіти, бо дуже був голодний.
— Ти ніколи не забудеш мене, — казав його хазяїн, — бо яка ж дружба може бути міцніша за ту, що радіє спільними радощами і плаче від того самого горя? Лягай на спину, Єфе!
Покірний осел послухався і беркицьнувся на спину, задерши перед герцогом всі чотири копита. Уленшпігель сів хутенько йому на живіт.
Герцог під’їхав ближче.
— Що ти тут робиш? — закричав він. — Хіба не знаєш, що моїм останнім наказом я заборонив тобі під страхом шибениці навіть і ступати своєю брудною ногою на мою землю?
Уленшпігель відповів:
— Змилуйтеся, сеньйоре! Майте милосердя до мене! — Потім, показуючи на осла, додав: — Ви ж добре знаєте, що по праву і закону той вільний і свободний, хто сидить між чотирьох стовпів.
Герцог до нього:
— Геть із моїх володінь, інакше накажу тебе повісити.
— Вельможний пане, — відповів йому Уленшпігель, — я б помчав звідси, як стріла, верхи на флорині, а ще краще — на двох.
— Ах лайдаку, — крикнув герцог, — то ти, не слухаючись мене, ще й насмілюєшся грошей канючити?
— А що ж робити, вельможний пане, я ж не можу їх у вас одібрати!
Герцог дав йому флорин.
— Єфе, вставай і попрощайся з вельможним паном.
Осел устав і заходився ревіти. А потім обидва подалися геть, аж залопотіло.
Сооткін і Неле сиділи коло вікна і дивилися на вулицю.
От Сооткін і питає дівчину:
— А що, донечко, чи не йде там мій синок Уленшпігель, чи не видно його де?
— Ні, — відповіла Неле, — ми його не побачимо більше, цього поганця, волоцюгу.
— Неле, — мовила Сооткін, — не сердься на нього, а краще пожалій, він же, бідолаха, тиняється без притулку.
— Чує моє серце, — відказала Неле, — що він знайшов уже десь у далеких світах інший дім, багатший за цей, а може, і якусь вродливу молодичку, а та вже напевне притулила його в себе.
— Коли б то так, я була б щаслива за нього, — мовила Сооткін, — принаймні хоч би посмакував ортоланів.
— Камінням би годувати його, то хутко б прибіг додому, ненажера! — відповіла Неле. Тоді Сооткін засміялась і сказала:
— А чого ж це ти, любонько моя, так розлютилась на нього?
Клаас, що мовчки в’язав в’язки хмизу, озвався з кутка:
— Хіба ж ти не бачиш, що вона без тями закохана в нього?
— Чи ти ба, — мовила Сооткін, — яка хитруха. А мені хоч би слово. То це й справді, любонько, він тобі до вподоби?
— Та не вірте цьому, — заперечила Неле.
— Доброго матимеш чоловіка, — сказав Клаас, — з широкою горлянкою, порожнім шлунком, довгим язиком, чоловіка, що не заробив і грошика власними руками, хоч і митець із флорина зробити гріш, що завжди товчеться по шляхах і тиняється, наче пройдисвіт.
Та Неле, розчервонівшись і розсердившись, гукнула йому:
— А чого ж ви не напутили його на щось краще?
— Ось бач, — мовила Сооткін, — вона вже й плаче. Краще помовчав би, чоловіче.
Одного разу Уленшпігель прийшов до Нюрнберга[108] і там видав себе за знаменитого лікаря, зцілителя всіх хвороб, славетного очисника шлунків, неперевершеного приборкувача лихоманки, відомого вимітальника чуми, спритного нищителя корости.
А в лікарні там лежало стільки хворих, що вже не знали, куди їх і класти. Наглядач лікарні, дізнавшись, що прибув Уленшпігель, пішов швиденько до нього і запитав, чи справді він може лікувати всі хвороби.
— Усі, крім останньої, — відповів Уленшпігель, — але як дасте мені двісті флоринів за лікування всіх інших, то я з вас нічогісінько не візьму доти, доки всі хворі не видужають і не покинуть лікарні.
І ось другого дня він прийшов у лікарню з бундючно впевненим і вченим виглядом, обійшов усі палати і, підходячи до кожного хворого, нишком йому казав:
— Заприсягнися мовчати про те, що я тобі скажу. На що ти хворий?
Той відповідав йому і присягався Богом святим мовчати.
— Ну то знай, — казав йому далі Уленшпігель, — завтра я мушу спалити одного з вас, щоб зробити з його попелу чудодійні ліки, якими вилікую решту. А спалений буде той, хто не зможе ходити. Завтра я прийду сюди з наглядачем і знадвору гукну: «Хто не хворий, забирайся додому з манатками!»
Вранці, прийшовши до лікарні, Уленшпігель так і зробив. Усі хворі — і кульгаві, і застуджені, і ядушливі, і ті, що лежали в пропасниці, — всі поквапились вийти. Повилазили навіть такі, що вже років з десять не вставали з ліжка.