Наглядач лікарні запитав їх, чи справді всі вони видужали і можуть ходити.
— Всі, всі, — закричали вони, певні, що одного з них уже палять у дворі.
Тоді Уленшпігель звернувся до наглядача:
— Ну, тепер плати, бо всі вони, бач, вийшли і сказали, що видужали.
Наглядач заплатив йому дві сотні флоринів, і Уленшпігеля тільки й бачили.
А другого дня всі хворі вернулися ще в гіршому стані, ніж учора, крім одного, що видужав на вільному повітрі і, напившись, ходив і гукав по вулицях: «Хай живе славетний лікар Уленшпігель!»
Коли ці дві сотні флоринів пішли врозтіч, Уленшпігель дістався до Відня і найнявся до одного стельмаха, який поїдом їв своїх наймитів за те, що вони не вельми надсідалися біля міхів у кузні.
— Що, несила? — завжди кричав він. — Ану не відставай з міхом!
І ось одного разу, коли baes пішов у сад, Уленшпігель зняв один міх, завдав його собі на плечі і пішов услід за хазяїном.
Той вельми здивувався, побачивши його з таким вантажем, та Уленшпігель сказав йому:
— Baes, ви ж самі сказали не відставати з міхом. Чи, може, одного не досить, то я піду за другим?
— Ні, голубе мій, — відрізав baes, — я не казав тобі цього робити, занеси його на місце.
І, щоб помститися за це, він почав з того дня вставати опівночі, будив своїх наймитів і примушував їх працювати.
Наймити стали ремствувати:
— Baes, чого ти будиш нас опівночі?
— Це вже така моя звичка, — відповів їм baes, — не дозволяти наймитам протягом першого тижня залишатися в постелі довше як до півночі.
Назавтра він знову збудив їх опівночі. Уленшпігель, який спав у повітці, взяв свого сінника собі на спину і так і прийшов до кузні.
Baes і питає:
— Ти що, здурів? Нащо тягнеш сінника з собою?
— Така в мене звичка, — відповів Уленшпігель, — першого тижня половину ночі сплю на сінникові, а половину під сінником.
— Ну гаразд, — відповів хазяїн, — але я маю і другу звичку: нахабних наймитів викидаю надвір, хай першого тижня сплять на землі, а другого хоч під землею.
— Згода, у вашому льоху, baes, біля пивних барил, — гукнув Уленшпігель.
Покинувши стельмаха і вернувшись у Фландрію, Уленшпігель пішов у науку до одного шевця, який більше любив байдики бити, аніж скніти з шилом у своїй майстерні. Уленшпігель, бачивши, як він чи не всоте наміряється шмигонути надвір, запитав його, які кроїти черевики.
— Крій і на великі, й на середні ноги, щоб кожному, хто веде за собою худобину, велику чи малу, було саме враз.
— Тоді гаразд, — відповів Уленшпігель.
Коли швець вийшов, Уленшпігель накроїв таких черевиків, що годилися хіба кобилам, віслюкам, телицям, свиням, вівцям.
Вернувшись у майстерню і побачивши, що вся шкіра порізана на шматки, baes крикнув:
— Що ж ти наробив, негідний партачу?
— Те, що ви мені сказали, — відповів Уленшпігель.
— Я наказав тобі, — гримнув baes, — викроїти черевики, в яких добре було б ходити всім, хто водить биків, свиней, баранів, а те, що ти викроїв, годиться хіба на ноги самій скотині.
Уленшпігель відповів:
— Baes, в ту пору, коли всі тварини паруються, хто ж кого веде за собою, як не свиня кнура, віслючка осла, телиця бика, вівця барана?
По такій розмові йому показали на двері, і він знову залишився без притулку.
Настав квітень. Спочатку було тепло, а потім добре підмерзло, і небо стало сіре, як поминальний день. Давно вже минули три роки Уленшпігелевого вигнання, і Неле кожного дня виглядала свого друга. «Лишенько, — бідкалась вона, — приб’є мороз і грушевий цвіт, і жасминовий, і всі бідолашні рослиночки, що, довірившись лагідному теплу, передчасно розкрили свої квіточки. Он уже падають сніжинки на дорогу. Снігом засипає і моє бідне серце. Де ж воно, те лагідне проміння, що грало на веселих обличчях, освітлювало червоні дахи, палало на віконних шибках? Чому не гріє землю й небо, пташок і комах? Ах, і я тепер вдень і вночі мерзну від смутку і довгого чекання. Де ж ти, Уленшпігелю, друже мій?»
А тим часом Уленшпігель дістався до Рене у Фландрії і хоч був голодний і спраглий, але не журився й намагався смішити людей, щоб дали шматок хліба. Та не щастило йому, і люди байдуже проходили мимо, нічого не давши.
Було холодно: то дощем мочило, то снігом і градом сікло спину мандрівникові. Йому аж слина текла з рота, коли він, проходячи селом, бачив, як собака під тином гризе кістку. Він дуже хотів би заробити хоч флорин, та не знав, як цього флорина заманити в гаманець.