Клаас замислено виглядав на шляху Уленшпігеля, але не бачив нічого, крім синього, безхмарного неба, кількох собак, що лежали на сонці, висолопивши язики, горобців, що безтурботно цвірінькали і купалися в піску, кота, що підкрадався до них, і сонячного проміння, що лагідно заглядало у всі вікна і вигравало на вичищених мідних каструлях та олов’яних кухлях.
Все навкруги раділо, тільки Клаас сумував, виглядаючи сина, вдивлявся в сірий туман на луках, прислухався до веселого гомону міста і радісного співу пташок на деревах, сподіваючись почути його голос.
Раптом на Мальдегемському шляху з’явився високого зросту чоловік. Та Клаас одразу впізнав, що то не Уленшпігель. Чоловік зупинився біля грядки з морквою, рвав її і жадібно їв.
«Який же він голодний», — подумав Клаас.
Чоловік на хвилину зник з очей, але скоро з’явився знову, вже на розі Чаплиної вулиці, і Клаас упізнав, що то Йостів посланець, який колись привіз йому сімсот червінців. Він швиденько підійшов до нього й сказав:
— Ходім до мене.
Чоловік відповів:
— Благословен той, хто ласкаво приймає подорожнього.
На підвіконні знадвору Сооткін завжди насипала крихти хліба для пташок. Зимою вони прилітали й живилися тут.
Чоловік згорнув їх на долоню і з’їв.
— Ти, видно, дуже хочеш їсти й пити.
Чоловік відповів:
— Тиждень тому мене пограбували розбійники, і я відтоді тільки й їв, що моркву на полі та коріння в лісі.
— Ну, то тепер час і попоїсти, — сказав Клаас. — Ось тут, — мовив він, відкриваючи скриню, — повна миска гороху, а ось яєчка, ковбаса, шинка, гентські сосиски, walerzoey (рибна солянка). А внизу, у льоху, куняє лувенське вино, зроблене на зразок бургундського, червоне й чисте, наче рубін. Воно тільки й чекає, щоб задзвеніли чарочки. Ану підкладемо дровець у вогонь. Чуєш, як співає ковбаса на сковороді? Це пісня доброго їства.
Перевертаючи на всі боки ковбасу, Клаас запитав:
— Чи не бачив ти часом сина мого Уленшпігеля?
— Ні, — відповів гість.
— А що скажеш нового про брата мого Йоста? — запитав Клаас, ставлячи на стіл смажену ковбасу, яєчню з жирною шинкою, сир, великі келихи, лувенське вино, червоне й чисте, що аж грало в пляшках.
І той відповів:
— Твого брата замучили на колесі в Зіппенакені під Аахеном[112] за те, що, впавши в єресь, підняв зброю проти імператора.
Клаас аж затремтів усім тілом і вигукнув у нестямі:
— О прокляті кати! О Йосте, мій бідний брате!
Але гість суворо промовив:
— Наші радощі й страждання посилає нам Всевишній, — після чого став їсти. А потім сказав: — Я відвідав твого брата в тюрмі, куди мені пощастило пройти, сказавши, що я селянин з Нісвілера, його родич. А до тебе прийшов тому, що він сказав мені: «Коли ти не вмреш за віру, як я, то піди до брата мого Клааса і скажи йому, хай живе, як Господь велить, хай чинить добрі діла і потаємно виховує сина свого в істинній вірі Христовій. Гроші, які я дав йому, придбав я з темноти бідного люду, то хай же він уживе їх на те, щоб навчити свого Тіля пізнати Бога та слово його».
Сказавши це, посланець поцілував Клааса.
А Клаас, лементуючи, все говорив:
— Замучений на колесі! Бідний брате мій!
Він не міг отямитись від великої скорботи. Проте коли бачив, що гість хоче пити і простягає свій келих, він наливав йому вина, але сам їв і пив неохоче.
Жінок не було цілий тиждень. Увесь цей час Йостів посланець жив у Клааса. Цілими ночами вони чули, як Катліна кричала у себе:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
І Клаас ішов до неї, заспокоював її лагідними словами, потім вертався до себе.
Наприкінці сьомого дня гість пішов, взявши від Клааса тільки два каролю на їжу і ночівлю в дорозі.
Одного разу, коли вже Неле і Сооткін вернулися з Брюгге, Клаас сидів у кухні на підлозі, наче кравець, і пришивав ґудзики до старих штанів. Неле стояла біля нього і нацьковувала собаку на чорногуза. Тіт Бібул Шнуффій то кидався па нього, то відскакував, несамовито гавкаючи. Чорногуз, стоячи на одній нозі, поважно й задумано дивився на пса і, вигнувши довгу шию, спокійно чистив пір’я на грудях. Тіт Бібул Шнуффій, бачивши таку його байдужість, починав ще завзятіше гавкати. Але, видно, ця гра набридла птахові, і він раптом, наче стрілу, пустив свого дзьоба в спину псові, який, тікаючи, несамовито заскавчав, що означало «рятуйте!».