Ті слова видимо вразили Клааса. Суддя запитав його, чи може він сказати щось проти цього? Клаас заперечливо похитав головою.
Тоді суддя знову запитав його, чи не хотів би він зректися своїх блюзнірських думок, що призвели його до знищення образів, а також до згубного потьмарення, в якому він вирікав хулу на Бога великого і на його величність короля.
Клаас відповів, що тіло його належить королю, але сумління — Христові і в законі його він хотів би жити.
Суддя запитав, чи цей закон — той самий, що і в нашої матері церкви. Клаас відповів:
— Закон цей у святому Євангелії[115].
На запитання, чи визнає він папу намісником Бога на землі, він відповів:
— Ні.
На запитання, чи вважає він за гріх поклоніння образам Божої Матері і святих угодників, він відповів, що це ідолопоклонство. Коли ж його запитали, чи визнає він, що сповідь добра і спасенна річ, він відповів:
— Христос сказав: «Сповідайтеся один в одного».
Він відповідав мужньо, а проте здавалося, що в глибині душі був зляканий і пригнічений.
Як вибило восьму годину і настав вечір, судді пішли, відклавши остаточний вирок на завтра.
А в Катліниній хаті Сооткін, мов несамовита, плакала гіркими сльозами. Вона безперестанку повторювала:
— Мужу мій! Бідна дружино моя!
Уленшпігель і Неле з глибокою ніжністю обіймали її. Вона пригортала їх до себе і мовчки плакала. Потім дала їм знак залишити її на самоті. Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:
— Залишмо її, коли вона так хоче, і підемо врятуємо гроші.
І вони обоє вийшли. Тоді Катліна завертілася біля Сооткін, водно зойкаючи:
— Пробийте дірку, хай душа вийде!
Сооткін, втупивши в неї невидющий погляд, дивилась і не бачила її.
Оселі Клааса й Катліни стояли впритул одна до одної, тільки перед оселею Клааса був садочок, а перед оселею Катліни засаджений квасолею городець, що виходив на вулицю і був обгороджений живоплотом, в якому Уленшпігель і Неле, ще дітьми бувши, зробили діру, щоб ходити одне до одного.
Уленшпігель і Неле, прийшовши на город, побачили солдата-вартового — він крутив головою і раз у раз плював у повітря; плювки падали йому на груди. Біля нього лежала обплетена лозою фляга.
— Неле, — мовив нищечком Уленшпігель, — цей солдат хоч і п’яний, та не по саму зав’язку. Треба його ще підпоїти. Тепер ми тут господарі. Візьмемо флягу.
Почувши їхні голоси, ландскнехт повернув до них обважнілу голову, пошукав свою флягу і, не знайшовши її, почав знову плювати в повітря, намагаючись роздивитися при світлі місяця, куди летить слина.
— Добре надудлився, — зауважив Уленшпігель, — чуєш, навіть і плює через силу.
Тим часом солдат, досить наплювавшись і надивившись на свою слину, знову простягнув руку по флягу. Знайшовши її, він припав ротом до шийки, задерши голову, перехилив флягу, постукав по ній, щоб віддала йому все до краплі, і почав ссати, як дитина материну грудь. Видудливши все, він змирився з долею, поклав флягу біля себе, голосно вилаявся по-німецькому, знову кілька разів плюнув, похитав головою і заснув, щось невиразно бурмочучи.
Уленшпігель, знаючи, що цей сон триватиме недовго і що його треба зробити міцнішим, поліз у дірку в живоплоті, узяв флягу і віддав Неле, яка налила в неї повно горілки.
Ландскнехт хропів на всі заставки. Уленшпігель знову проліз у діру в живоплоті, поставив повну флягу йому між колін і, вернувшись назад, став з Неле чекати, що буде далі.
Відчувши прохолоду від фляги з горілкою, солдат прочумався і першим ділом захотів довідатись, що воно там таке холодне.
Нюхом п’яниці він відчув, що це може бути тільки повна фляга, отож і простяг руку по неї. Уленшпігель і Неле бачили при місячному сяйві, як він струснув флягу, щоб упевнитись, чи там що булькає, покуштував, зареготався здивовано — яким це чудом фляга стала знову повна, — ковтнув трохи, потім хильнув добре, поставив на землю, знову взяв і почав дудлити.
Потім загорлав:
По-нижньонімецькому пані Зее — це море, вона дружина владаря Маана. А Маан — це місяць, господар над жінками.
Отже, він співав:
115