Увійшовши в тюрму, вони побачили, що Клаас прикутий до стіни довгим ланцюгом. Було вогко, і тому в грубці жеврів невеличкий вогник. Бо закони й звичаї Фландрії приписували лагідне поводження з приреченими на смерть, дозволяли давати їм хліб і м’ясо, а то й сир і вино. Але зажерливі тюремники часто порушували закон і з’їдали найсмачніші кусні з того, що належало бідолашним в’язням.
Клаас, плачучи, обійняв Уленшпігеля й Сооткін, але в нього першого висохли сльози на очах, бо так воно й годилося: він був чоловік і голова родини.
Сооткін ридала, а Уленшпігель скрикнув:
— Я розтрощу ці прокляті кайдани!
Сооткін ридаючи мовила:
— Я піду до короля Філіппа, він тебе помилує.
Клаас їй сказав:
— Королю ж дістається спадщина після страченого. — А потім додав: — Люба моя дружино і любий сину, іду я з цього світу в журбі і муках. Я боюся тих страждань, що мушу витерпіти, та ще більше журюся від того, що, як мене не стане, ви обоє не матимете шматка хліба, бо король відбере у вас усе.
Уленшпігель відповів йому пошепки:
— Ми з Неле вчора сховали гроші.
— Оце добре, — сказав Клаас, — що донощикові дуля дістанеться.
— А щоб він здох якнайшвидше, — сказала Сооткін, і сухі її очі блиснули ненавистю.
Та Клаас, думаючи про червінці, мовив:
— Ти добре зробив, Тількен, мій хлопче! Принаймні Сооткін, моя вдова, не буде голодувати на старості літ.
І Клаас міцно пригорнув її до своїх грудей, а вона залилася слізьми, згадавши, що скоро втратить свою лагідну підпору.
Клаас глянув на Уленшпігеля й провадив:
— Сину, ти чимало грішив, вештаючись по шляхах і дорогах, наче який волоцюга. Не роби цього більше, дитино моя, не лишай саму цю нещасну вдову, бо тепер ти мужчина в домі і повинен бути їй підпорою й захистом.
— Добре, батьку, — сказав Уленшпігель.
— О бідний мужу мій, — зойкнула Сооткін. — Хіба ж ми який злочин вчинили? Жили ми тихо, мирно, чесно, у згоді, ти, Господи, знаєш це. До роботи вставали вдосвіта, а ввечері їли хліб наш щоденний, віддаючи тобі хвалу. Я піду до короля, я роздеру його своїми пазурами. Господи Боже, ми ж зовсім не винні!
Але ввійшов тюремник і наказав їм вийти.
Сооткін попросила дозволу побути ще трохи. Клаас відчував, як горить її обличчя, як течуть у неї з очей рясні сльози, зрошуючи і йому лице, як все її тіло тремтить і здригається в його руках. Він теж попросив тюремника, щоб дозволив їй побути з ним.
Але тюремник сказав ще раз, щоб вона вийшла, і вирвав Сооткін з Клаасових обіймів.
Тоді Клаас сказав синові:
— Бережи її.
Уленшпігель пообіцяв і, підтримуючи матір, вийшов з нею із тюрми.
Другого дня, коли мала відбутися страта, прийшли сусіди і з жалощів замкнули в Катліниній хаті Уленшпігеля, Сооткін і Неле.
Але не подумали про то, що вони можуть здалеку почути зойки мученика і з вікна бачити полум’я вогнища.
Катліна блукала по місту, хитала головою і все примовляла:
— Пробийте дірку, душа хоче вийти!
О дев’ятій годині Клааса вивели з тюрми в самій сорочці, зв’язавши йому руки за спиною. Згідно з вироком, вогнище було складено на Соборній вулиці, навколо стовпа, перед ратушею. Кат і його помічники ще не встигли розікласти дрова.
Клаас, оточений вартою, терпляче дожидав, поки вони скінчать свою справу, а тим часом профос на коні, стражники і дев’ять ландскнехтів, викликаних із Брюгге, ледве стримували обурений натовп, що глухо гомонів.
Всі говорили в один голос, що жорстоко і несправедливо вбивати на схилі віку бідного, невинного чоловіка, такого доброго, працьовитого, до всіх лагідного.
Раптом усі впали на коліна і почали молитися. З собору долинув похоронний дзвін.
Катліна стояла в натовпі з самого переду. Безтямно дивлячись на Клааса і на вогнище, вона хитала головою і все кричала:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде.
Сооткін і Неле, почувши дзвін, перехрестились. Але Уленшпігель не перехрестився — він сказав, що не хоче молитися Богові так, як моляться ці кати. Він бігав по хаті, намагався виламати двері або вистрибнути в вікно, але все було міцно зачинене.
Раптом Сооткін скрикнула і затулила фартухом обличчя:
— Дим!
І троє нещасних справді побачили за вікном велику хмару чорного диму. Це був дим від вогнища, на якому стояв прив’язаний до стовпа Клаас і яке з трьох боків підпалив кат в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Клаас подивився навколо себе, і йому стало легше, коли не помітив у натовпі ні сина, ні дружини — отже, вони не бачитимуть його страждань. Чутно було, як тріскочуть дрова, як голосно молиться Клаас, гнівно гомонять чоловіки, плачуть жінки, примовляє Катліна: «Згасіть вогонь, пробийте дірку, хай душа вийде», — і як дзвонить соборний дзвін.