Раптом Сооткін стала біліша від снігу, вся затремтіла і показала пальцем на небо. Довгий, тонкий язик полум’я вирвався з вогнища і здійнявся вгору понад низькими будівлями. Клаас зазнавав нестерпної муки, бо, коливаючись за примхливим вітром, вогонь то лизав йому ноги, то смалив бороду, що аж димілась, то палив волосся на голові.
Уленшпігель схопив матір за руки, намагаючись відірвати її від вікна. Вони почули пронизливий крик — це кричав Клаас, тіло якого горіло тільки з одного боку. Але він зразу ж змовк, тільки сльози лилися йому з очей, аж груди були мокрі від них. Тоді Сооткін і Уленшпігель почули страшенний галас. Чоловіки, жінки, діти кричали:
— Клаас був присуджений до спалення не на малому вогні, а на великому. Кате, розпали вогонь!
Кат почав роздмухувати, але вогонь розгорався помалу.
— Краще задави його! — почулись крики.
І в профоса полетіло каміння.
— Вогонь! Великий вогонь! — закричала Сооткін.
І справді, велике чорне полум’я шугнуло до самого неба.
— Оце ж він умирає, — сказала вдова. — Господи Боже милосердний, прийми його невинну душу! Де ж цей король? Вирвати б мені його серце оцими ось руками!
З соборної дзвіниці лунав похоронний дзвін.
Сооткін ще раз почула жахливий крик Клааса, але не бачила, як скорчилось від муки його тіло на вогні, як перекривилось обличчя від нестерпного болю, як бився він головою об стовп. Народ кричав, свистів, жінки й хлопчаки жбурляли камінням, коли раптом дрова з усіх боків охопило вогнем і всі почули, як з полум’я і диму Клаас заволав:
— Сооткін! Тілю!
І голова його схилилась на груди, наче налита свинцем.
Тоді жалісний, пронизливий зойк розітнувся в Катліниному домі. Потім усе змовкло, лише нещасна божевільна хитала головою і примовляла:
— Душа хоче вийти!
Клаас умер. Вогонь догорав біля підніжжя стовпа, на якому повисло прив’язане за шию геть обвуглене бідне Клаасове тіло.
А з соборної дзвіниці усе лунав похоронний дзвін.
Сооткін стояла біля стіни у Катліниниму домі, понуривши голову, і мовчки, без сліз пригортала сина.
Уленшпігель також мовчав. Він з жахом відчував, що мати аж палає в гарячці.
Сусіди, прийшовши з місця страти, сказали, що Клаас уже відстраждав.
— Він уже в раю, — мовила вдова.
— Молись, — сказала Неле до Уленшпігеля і подала йому свої чотки, але він не захотів їх брати, бо вони освячені папою.
Настала ніч, і Уленшпігель сказав матері:
— Лягайте, мамо, спати, я посиджу біля вас.
— А чого ти будеш сидіти, — відказала Сооткін, — сон більше потрібний молодим.
Неле постелила обом на кухні й пішла.
Вони лишились удвох; у грубці догорали дрова.
Сооткін лягла спати, Уленшпігель також приліг, але чув, як вона плаче під укривалом.
Надворі у нічній тиші тільки шуміли, наче морські хвилі, дерева над каналом і провісник осені — вітер — жбурляв у вікна піском.
Уленшпігелеві раптом причулося, ніби на кухні хтось ходить. Він глянув, але не побачив нікого, став прислухатися — лише вітер гуде в комині та мати плаче під укривалом. Потім знову почув кроки, а позад себе, над головою, зітхання.
— Хто тут? — запитав він.
Ніхто не відповів, лише щось стукнуло тричі по столу. Уленшпігель злякався, аж затремтів.
— Хто тут? — запитав він ще раз.
І ніхто знову не відповів, але тричі стукнув по столу. Раптом йому видалось, ніби дві руки обнімають його і якийсь привид схилився над його обличчям. В грудях у нього зяяла глибока діра, шкіра була шершава і пахла смаленим.
— Батьку, — сказав він, — чи це твоє нещасне тіло схилилось наді мною?
Відповіді не було, і хоч привид стояв поруч із ним, він почув поклик знадвору:
— Тілю! Тілю!
Раптом Сооткін встала з постелі і підійшла до Уленшпігеля.
— Чи ти нічого не чув? — запитала вона.
— Чув, — сказав він, — батько кликав мене.
— А я відчула біля себе холодне тіло. Все піді мною заворушилось — простирала, сінник, і я почула голос, що кликав мене: «Сооткін!» Голос ледве чутний, як подих вітру, і ходу легку, як шелест комариних крил.
Тоді, звернувшись до Клаасового духа, вона сказала:
— Дружино моя, може, тобі що потрібно там, на небі, де ти витаєш у сяйві слави Божої, то скажи нам, і ми виконаємо твою волю.