Рибник заплатив лише половину за все куплене, другу половину зарахували йому як плату за донос, а гроші він мав отримати лише тоді, як знайдуть тих сімсот каролю, що штовхнули його на такий ниций вчинок.
Сооткін цілими ночами плакала, а вдень поралася в хаті. Часто Уленшпігель чув, як вона говорила сама до себе:
— Якщо йому дістануться ці гроші, я смерть собі заподію.
Знаючи добре, що вона так і зробить, як сказала, Уленшпігель і Неле умовляли її, щоб вона переїхала в Вальхерен[117], де мешкали її родичі. Але Сооткін ніяк не хотіла; чого, мовляв, вона тікатиме від хробаків, що незабаром все одно точитимуть її вдовині кості.
А тим часом рибник знову прийшов до судді і притьмом наполягав, що небіжчик лише кілька місяців, як отримав сімсот каролю, що був він скупий, витрачав на прожиття мало і не міг за короткий час витратити такі великі гроші, вони, без сумніву заховані в якомусь закутку.
Суддя запитав його, що лихого зробили йому Уленшпігель і Сооткін, що він, відібравши в того батька, а в тої чоловіка, так жорстоко їх переслідує.
Рибник йому відповів, що він як почесний громадянин міста Дамме хоче примусити шанувати закони імперії і тим заслужити ласку його величності.
Сказавши це, він подав до рук судді письмовий донос і назвав свідків, які, хоч і не зі своєї волі, муситимуть підтвердити, що він каже правду.
Суд старшин, вислухавши свідчення, визнав докази за достатні, щоб застосувати тортури, і послав стражників зробити в домі знову трус, а також дав їм повноваження привести сина й матір у міську в’язницю, де їх належить тримати доти, поки не прибуде з Брюгге кат, по якого було негайно послано.
Коли Сооткін і Уленшпігель проходили вулицею зі зв’язаними за спиною руками, рибник стояв на порозі свого дому і дивився на них.
Жителі Дамме також повиходили на вулицю. Матіссен, найближчий рибників сусіда, чув, як Уленшпігель гукнув до донощика:
— Будь ти проклятий Богом, вдовиний кате!
А Сооткін крикнула:
— Важка тебе смерть чекає, сирітський кате!
Жителі Дамме, зрозумівши, що вдову і сироту ведуть у тюрму по другому доносу Грейпстювера, накинулись на нього з лайкою, а ввечері побили камінням його вікна. А двері закаляли лайном.
Донощик не насмілювався й носа виткнути а дому.
Близько десятої години Уленшпігеля і Сооткін ввели в катівню.
Тут уже був суддя, писар, старшини, кат із Брюгге, його помічник і лікар.
Суддя запитав у Сооткін, чи не приховала вона якого майна, що належить імператорові. Вона відповіла, що не має нічого, то й приховувати нічого.
— А ти? — звернувся суддя до Уленшпігеля.
— Сім місяців тому, — сказав він, — ми отримали спадщину — сімсот каролю. Частину ми прожили, а де решта — не відаю. Проте гадаю, що той мандрівець, який заходив до нас на нашу недолю, забрав їх, бо відтоді я грошей не бачив.
Суддя запитав ще раз, чи вони стоять на тому, що не винні.
Вони відповіли, що не приховували майна, яке б належало імператорові.
Тоді суддя поважно й сумно сказав:
— Ви обвинувачені в важкій провині, докази вашої вини обґрунтовані, а тому, коли не признаєтесь, доведеться взяти вас на тортури.
— Пожалійте матір! — скрикнув Уленшпігель. — Рибник скупив усе, що було.
— Дурненький ти, — мовила Сооткін, — не бійся за мене, чоловіки не можуть витерпіти того, що жінки!
Побачивши, що син, боячись за неї, зблід як смерть, вона додала:
— У мене є ненависть і сила.
— Пожалійте вдову! — вигукнув знову Уленшпігель.
А Сооткін мовила:
— Візьміть на тортури мене замість нього.
Суддя запитав ката, чи напоготові все знаряддя, потрібне для того, щоб допитатися правди. Кат відповів:
— Усе готове.
Порадившись між собою, судді вирішили: щоб дізнатися правди, треба починати з матері.
— Бо, — мовив один із старшин, — не може бути такого жорстокого сина, що, дивлячись на муки матері, не признався б у злочині, аби тільки звільнити її. Те саме зробить і кожна мати для своєї дитини, хоч би в неї було й серце тигриці.
Звернувшись до ката, суддя сказав:
— Посади жінку в крісло і візьми руки й ноги в лещата.
Кат виконав наказ.
— О, не робіть цього, панове судді, — скрикнув Уленшпігель, — посадіть мене замість неї, потрощіть мені пальці на руках і ногах, тільки згляньтесь над нею!
— Рибник, — нагадала вона йому, — у мене сила й ненависть!
Уленшпігель замовк, затремтів і ще більше зблід від хвилювання. Лещата були зроблені з невеличких паличок, що тісно вкладалися між пальці, і були так майстерно з’єднані шворочками, що кат, на вимогу судді, міг стиснути зразу всі пальці, здерти м’ясо до самих кісток, потрощити їх або завдати своїй жертві легкого болю.