Він наклав лещата на руки й ноги.
— Стисни, — наказав суддя.
Кат стиснув щосили.
Тоді суддя звернувся до Сооткін:
— Кажи, де сховані гроші?
— Не знаю, — зойкнула вона.
— Чави міцніше, — наказав він.
Уленшпігель ворухнув зв’язаними за спиною руками, намагаючись розірвати мотузку і врятувати матір.
— Не чавіть, панове судді, — скрикнув він, — це ж кісточки жіночі, тендітні й крихкі. Птиця їх може розтрощити дзьобом. Не чавіть! Пане кат, це я не до вас, бо ви мусите слухатись, коли вам наказують. Не чавіть, змилуйтесь!
— Рибник! — знову крикнула до нього Сооткін.
Уленшпігель замовк.
Але, побачивши, що кат усе міцніше стискує лещата, він скрикнув знову:
— Змилуйтесь, панове! Ви потрощите вдові пальці, якими вона мусить працювати! Ой лихо! Її ноги! Як же вона буде ходити? Згляньтесь, панове!
— Ти помреш лютою смертю, рибнику! — скрикнула Сооткін.
Кістки її тріщали, і кров цюрком лилась на долівку.
А Уленшпігель дивився на все, тремтів з жалю й гніву і тільки зойкав:
— Панове судді, це жіночі кістки, не зламайте їх!
— Рибник! — простогнала Сооткін.
І голос її був тихий і глухий, як стогін привида.
Уленшпігель тремтів і кричав:
— Панове судді! Руки й ноги в неї закривавились, їй переламали кістки!
Лікар торкнувся пальцем, і Сооткін дико закричала.
— Признавайся за неї, — сказав суддя до Уленшпігеля.
Але Сооткін позирнула на нього страшними, широко розплющеними, як у покійника, очима. І він зрозумів, що не повинен і пари з уст пустити, і заплакав, не сказавши й слова.
Тоді суддя сказав:
— Ця жінка не поступиться твердістю чоловікам, — подивимося, чи витримає вона, коли на тортури візьмуть її сина.
Сооткін нічого не чула, бо від жахливого болю зомліла.
Оцтом її вернули до притомності. Потім Уленшпігеля роздягнули і поставили голого перед материними очима. Кат поголив йому волосся на голові і на всьому тілі, щоб побачити, чи нема де яких прикмет чаклунства, і помітив на спині в нього чорну родимку. Кілька разів він штрикнув туди довгою голкою, але кожного разу звідти йшла кров, і на цьому він переконався, що родимка не має чаклунської сили.
З наказу судді руки Уленшпігелеві були прив’язані до двох мотузок, перекинутих через блок і так почеплених до стелі, що кат, на бажання судді, міг підтягнути катованого догори, спустити вниз, міцно струснути його. Прив’язавши до кожної ноги вагу по двадцять п’ять фунтів, кат дев’ять разів піднімав і спускав його.
Після дев’ятого струсу шкіра на кісточках і зап’ястках лопнула, і кістки ніг почали виходити з суглобів.
— Признавайся, — сказав суддя.
— Нема в чому, — відповів Уленшпігель.
Сооткін дивилася на свого сина, але ні крикнути, ні говорити не мала сили. Вона тільки простягла руки вперед і ворушила скривавленими пальцями, жестами показуючи, щоб його звільнили від цих мук.
Кат ще раз підняв і спустив Уленшпігеля. І шкіра на кісточках і зап’ястках ще більше розірвалась, а кістки ніг вилізли з суглобів. Але він не кричав.
Сооткін плакала і ворушила скривавленими пальцями.
— Признавайся, де гроші, — сказав суддя, — і ми тебе помилуємо.
— Рибник нехай просить помилування, — відповів Уленшпігель.
— То ти ще кепкуєш із суддів? — спитав один старшина.
— Я кепкую? О лихо! — відповів Уленшпігель. — Це вам тільки так здається, повірте мені.
Потім Сооткін побачила, що кат з наказу судді розпалив у жаровні вугілля, а один з помічників запалив дві свічки.
Вона хотіла підвестися на своїх покалічених ногах, але впала на лавку і тільки скрикнула:
— Заберіть вогонь! Ох! Панове судді, пожалійте бідного хлопця! Заберіть вогонь!
— Рибник! — скрикнув Уленшпігель, побачивши, що вона занепадає духом.
— Ану підніміть Уленшпігеля на лікоть від землі, — наказав суддя, — підсуньте жаровню йому під ноги, а свічками присмажте під пахвами.
Кат виконав наказ. Рештки волосся під пахвами зашкварчали і почали горіти.
Уленшпігель закричав, а Сооткін, плачучи, благала:
— Заберіть вогонь!
Суддя сказав:
— Признавайся, де гроші, і ти будеш звільнений. Признайся за нього, жінко.
Тоді Уленшпігель сказав до неї:
— А хто ввергне рибника в огонь вічний?
Сооткін кивнула головою на знак того, що вона нічого не скаже. Уленшпігель скреготів зубами, а Сооткін дивилася на нього несамовитими, повними сліз очима.