Та коли кат загасив свічки і підсунув йому під ноги жаровню, вона закричала:
— Панове судді, змилуйтесь над ним, він не знає, що говорить.
— А чому ж він не знає, що говорить? — лукаво запитав суддя.
— Не варто її питати, панове судді, ви ж бачите, що вона не при своєму розумі від болю. Рибник збрехав, — мовив Уленшпігель.
— А що, і ти казатимеш те саме, жінко? — запитав суддя.
Сооткін ствердно кивнула головою.
— Спаліть рибника! — скрикнув Уленшпігель.
Сооткін мовчки піднесла вгору стиснутий кулак, наче для прокляття. Але, побачивши, що вугілля в жаровні під ногами сина спалахнуло полум’ям, вона закричала:
— Милосердний Господи! Матір Божа на небі! Припиніть ці муки! О, змилуйтесь! Заберіть вогонь!
— Рибник, — простогнав ще раз Уленшпігель, і кров потоком линула йому з рота і з носа, голова його впала на груди, і він безвладно повис над вогнем.
Тоді Сооткін скрикнула:
— Він мертвий! Мій бідний сирітка! Вони вбили його! Ах, його також! Заберіть жаровню, панове судді! Дайте мені обняти його, дайте вмерти біля нього і мені. Ви ж знаєте, що я не можу йти на своїх скалічених ногах.
— Віддайте сина вдові, — сказав суддя.
І вони почали радитись.
Кат відв’язав Уленшпігеля і поклав, голого й скривавленого, на коліна матері, а лікар почав йому вправляти вивернуті суглоби.
Сооткін обнімала сина і, плачучи, казала:
— Сину мій, бідний мученику! Якщо панове судді дозволять, я вилікую тебе, але прокинься ж, синочку мій! Панове судді, якщо ви вбили його, я піду до його величності, бо ви чинили проти всякого права і закону, і тоді побачите, що може вдіяти бідна жінка проти лихих людей. Але, панове, звільніть нас обох. Нас тільки двоє на світі бідолах, на яких так важко впала правиця Господня.
Після наради судді ухвалили такий вирок:
«З огляду на те, що ви, Сооткін, Клаасова вдова, і ви, Тілю, Клаасів син, прозваний Уленшпігелем, обвинувачені в тому, що затаїли майно, яке хоч і було вашою власністю, але на підставі конфіскації належало його королівській величності, незважаючи на жорстокі тортури і випроби, ні в чому не признались, — суд вважає докази недостатніми і оголошує вам, жінко, зглянувшись на ваші покалічені руки й ноги, і вам, чоловіче, беручи до уваги тяжкі тортури, які ви стерпіли, що ви вільні і можете оселитись у будь-якого городянина чи городянки, хто лише згоден буде взяти вас до себе, незважаючи на вашу бідність.
Дано в місті Дамме, дня двадцять третього жовтня року Божого 1558».
Велика вам дяка, панове судді, — сказала Сооткін.
— Рибник! — простогнав Уленшпігель.
І сина з матір’ю відвезли до Катліни.
Цього ж таки року, що був п’ятдесят восьмим у тому столітті, Катліна увійшла до Сооткін і сказала:
— Цієї ночі, намастившись чарівним бальзамом, я прилетіла на соборну дзвіницю і побачила духів стихій. Вони передавали молитви людські ангелам, а ті несли їх у небесні високості до Престолу Господнього. Геть усе небо всіяне було променистими зорями. Раптом здійнялася з одного вогнища якась чорна тінь і сіла на дзвіниці біля мене. Я впізнала Клааса, такого, як він був за життя, у вуглярському одязі. «Що ти робиш тут, на соборній дзвіниці?» — запитав він. «А ти? — спитала я. — Куди ти летиш у повітрі, наче птах?» — «Я лечу, — відповідає він, — на Суд Божий. Хіба ж ти не чула сурми архангельської?» Я була зовсім близько біля нього і відчувала, що його духовне тіло не тверде, як у людей живих, а таке тендітне, що я увійшла в нього, як у теплу хмарку. Внизу по всій Фландрії миготіли вогні, і я сказала собі: «Ті, що рано встають і допізна працюють, благословенні суть від Господа».
І цілу ніч лунала сурма архангельська. Тоді прилетіла ще одна тінь, з Іспанії. Вона була стара й миршава, з підборіддям — як пантофля, на губах варення з айви. На спині мантія пурпурова, облямована горностаєвим хутром, на голові корона імператорська, в одній руці тінь держала анчоус, а в другій кухоль пива. Тінь, як видно, стомилась і сіла на вежу відпочити.
Я стала навколішки і кажу: «Ваша коронована величність, схиляюсь до ніг ваших, хоч і не знаю вас. Звідки ви прибули і хто ви є?» — «Я, — каже тінь, — колишній імператор Карл П’ятий, а лечу з монастиря святого Юста, що в Естремадурі[118]». — «Та куди ж ви, — питаю, — зібралися такої холодної ночі крізь снігові хмари?» — «Лечу, — каже, — на суд». Щойно він хотів з’їсти свого анчоуса і випити пиво, як знову залунала сурма архангельська, і він мусив знятися в повітря й полетів, ремствуючи, що не дали спокійно закусити. Я полетіла вслід за його величністю. Він летів у просторах, аж задихався. Гикав, а часом і блював, бо смерть спостигла його під час розладу шлунка. Ми летіли вгору та вгору, наче стріли, пущені з кизилового лука. Зорі мигтіли повз нас, креслячи вогненні риси. Нам було видно, як вони зривались і падали. Сурма архангельська все гриміла. Який же то був всеразючий, всемогутній грім! При кожному гуркоті сурми повітря здригалось і хмара розступалася, наче крізь неї мчав ураган. Так перед нами відкривався простір. Піднявшись у високості на тисячі миль, а то й більше, ми побачили Христа у всій славі його на зоряному престолі, праворуч від нього ангела, що записував на бронзову скрижаль усі діла і вчинки людські, а ліворуч — Діву Марію, Матір Божу, що просила сина за грішників.
118
…