Але цього Уленшпігеля, що був, як і римський Паскіно, пустобрехом і вмів лише вдавати блазня, Шарль де Костер зробив людиною — et homo factus est[4] — і привласнив її собі. Уленшпігель — це фламандський гез, син Клааса, добрий майстер, борець за свій народ і його визволитель, що мститься сміхом і сокирою. Гляньте, ось він: його карі гострі очі, його ніс і рот, наче створені двома лисами, що добре досвідчені в цьому хитромудрому мистецтві, його невгасима спрага, його зуби, як у вовка, щоб кусатися й жерти, його прекрасний гумор, його грізні радощі, його відчайдушна голова, впертий череп, невблаганний лоб, де кожна образа вкарбована, як борг, аж до самого дня розплати, його вірність, його жорстокість. Він з міста Дамме у Фландрії. Живе в добу ката Філіппа Другого та Вільгельма Мовчазного. Але він — то Фландрія всіх часів. Прапор свого народу. Горло, щоб горлати. Сміх і сталь на кров і печаль.
Спочатку художник намацує шлях, іде поміж традиційним фарсом і героїчним романсеро народу, що прямує до свободи. У перших же двадцяти рядках він створює фламандську атмосферу, фламандську весну, морські тумани, пронизані сонцем на вільготних луках: «В місті Дамме, у Фландрії, коли травень уквітчав білим цвітом кущі глоду, у Клааса народився син Уленшпігель… Тоді світанок прорвав нічні хмари, ластівки защебетали, швидко заширяли над луками… Клаас прийшов до Брюггського каналу неподалік від моря».
На перших же десяти сторінках змальовано святу родину славетних злидарів: святого Йосифа — Клааса-вугляра, кремезного, чорного й смішливого; Сооткін — мадонну з набряклими грудьми, з яких, наче з прекрасних природних міхів, дудлить маленький спаситель Фландрії — Уленшпігель, в сорочці народжений; святу Анну — повитуху Катліну, добру ворожку; і маленького святого Іоанна, Санчо Пансу — Ламме лагідного, Ламме кругленького зі своїм черевцем…
І проте майстер-оповідач іще вагається, чи співати йому свою пісню так, як вона сама співається, не вивчену наперед, не вичитану з книги. Він вважає, що треба нашпигувати першу частину «Легенди» сирими шматками, взятими зі старих фарсів, що тхнуть прогірклим. Ці гідні шани фацетії, що мандрують по всіх дорогах, справляють на нас враження привидів, які шукають своїх руїн, блудячи в новому домі. Цей мотлох уже не пасує до стрункої й жилавої постаті Клаасового сина.
Та поволі цей фламандський лис, схрещений з вовком, залишається господарем становища. Поет створює свій фарс, він більше не запозичає, і фарс переходить в епопею.
А потім, наприкінці, коли він уже досить нашвендявся під час мандрів від Брюгге до Рима, тикаючи свою глузливу й кусющу пику і на ярмарки, і в битви, блукаючи в лісах і чагарях, серед вересу й хмелю, повний життя, трунків, спогадів, слави, сміху й страждань, — герой виростає. Індивід стає типом. Тип стає символом. Він не старіє; в нього нема більше тіла, і він каже: «У мене зовсім нема тіла, тільки дух… Дух Фландрії, любов Фландрії — ми не помремо ніколи».
На останніх сторінках він сторож Веерської вежі, невсипущий вартовий Фландрії: він бачить далеке море, береги, луки, ліси, фортеці, замки, вільні острови й озброєні кораблі гезів, що пливуть у бойовому порядку, бачить майбутнє Бельгії й Нідерландів і провіщає його. Він — геній вітчизни. І він іде з книги, співаючи свою десяту пісню, «але ніхто не знає, коли він проспівав останню…».
Він не самотній. Де Костер оточив його типами, творіннями своєї фантазії високого поетичного й символічного значення: батько, мати, кохана, друг. У назві, яку він дав своїй книзі, згадується, крім Уленшпігеля, тільки його товстун-товариш, добрий Ламме, лагідний і хоробрий, котрий як і грішить, то хіба з доброти душевної і котрий жити не може, щоб не любити когось на цьому світі. Але замість того, щоб назвати свою поему «Героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля й Ламме Гудзака», він міг би також назвати її «Трагічні й любовні пригоди Клааса й Сооткін, Катліни й Неле». Це поема тої родини, яка мовою символів значила б: Клаас — мужність, Уленшпігель — дух, Неле — серце, Ламме — шлунок народу Фландрії.
А навкруги цей народ працює, страждає, сміється, бореться… «Золота легенда сповідників і мучеників фламандського народу, — пише Лемоньє, — євангеліє смиренних і пригнічених…» Смиренних? Аякже! Вони озброєні, не дуже їм довіряйте!.. Послухайте-но, як на їхніх кораблях лунає барабан слави, гримить барабан радощів… Жнива достигли для серпа… Хай живе гез!..