Вночі, годині о другій, Уленшпігель давно вже спав, бо голова стала таки важкенька від пива. Сооткін, як і в попередні ночі, лежала з розплющеними очима і молилась Діві Марії, щоб дала їй сон, але її молитва не доходила до Богородиці. Раптом вона почула з вулиці ніби крик орлана і такий самий крик у відповідь із кухні. Трохи згодом з поля долинули ще крики, і кожного разу Сооткін здавалось, ніби J кухні лунає така сама відповідь.
Вона не звернула на те ніякої уваги, бо подумала, що то кричить якийсь нічний птах. Але надворі почулося іржання коней і цокіт підкованих копит на брукові. Сооткін відчинила вікно і справді побачила двох осідланих коней, що паслися перед домом, б’ючи копитами об землю. Аж ось почувся жіночий крик, потім чоловічий погрозливий голос, удари, знову крик, грюкіт дверима, швидка хода по сходах нагору.
Уленшпігель хропів і не чув нічого.
Раптом двері на горище розчинилися і вбігла Неле, майже гола, ледве переводячи дух, і квапливо стала закладати двері чим попало — присунула стіл, стілець, стару жаровню.
Вже співали півні, гасли останні зорі.
Від грюкоту, який зчинила Неле, Уленшпігель прокинувся на мить, але перевернувся на другий бік і знову заснув.
Неле кинулась на шию Сооткін і крикнула:
— Засвітіть свічку, я боюсь.
Засвітивши свічку і глянувши на Неле, Сооткін побачила, що сорочка в неї роздерта на плечі, а лоб, щоки, шия наче пазурами подряпані.
— Неле, — запитала Сооткін, обнімаючи її, — хто це тебе так подряпав?
Дівчина, схлипуючи й здригаючись, сказала:
— Ой, хоч би нас не спалили, Сооткін.
Тим часом Уленшпігель прокинувся і мружив очі від світла.
Сооткін запитала:
— Хто ж там унизу?
— Цитьте, це той, кого вона мені ладить за чоловіка, — відповіла Неле.
Раптом Сооткін і Неле почули, що Катліна кричить, і в них аж ноги підломились.
— Він б’є її, він б’є її через мене! — заголосила Неле.
— Хто там? — крикнув Уленшпігель, зірвавшися з постелі. Протерши очі, він заметушився по кімнаті і нарешті схопив важкеньку коцюбу в кутку.
— Та нікого нема, нікого, — сказала Неле, — не йди туди, Уленшпігелю.
Але він, не слухаючи її, кинувся до дверей, порозкидав стільці та інші речі. Внизу, не вгаваючи, кричала Катліна. Сооткін і Неле тримали Уленшпігеля на сходах — одна за руку, друга за ногу — і все говорили:
— Не йди туди, Уленшпігелю, там нечиста сила.
— Еге ж, — відповів Уленшпігель. — Жених Неле — ось яка нечиста сила! Але я його зараз же повінчаю із цією коцюбою. Повінчаю залізо з його спиною! Пустіть мене!
Та вони його не пускали, міцно вчепившись за поруччя. Проте він стягнув їх на кілька сходинок униз, і вони, злякавшись, що наближаються до нечистої сили, пустили його. Стрибаючи через кілька сходин, він, як снігова лавина, скотився згори і влетів до кухні, але застав там саму Катліну. Вона лежала знесилена й бліда у світанковій сутіні і все белькотіла:
— Гансе, нащо ти покинув мене саму? Я ж не винна, що Неле така зла.
Уленшпігель не став слухати. Він кинувся в повітку, але не застав там нікого; тоді перестрибнув через тин, вибіг на вулицю і лише вдалині побачив двох вершників, що мчали вчвал, зникаючи в імлі. Уленшпігель кинувся за ними, але наздогнати не міг, бо вони летіли як вітер, що крутить сухе листя.
Він вернувся, несамовитий від гніву й розпачу, і аж скреготів зубами:
— Вони зґвалтували її! Вони зґвалтували її!
І дивився на Неле палаючим, злим поглядом. А Неле, притулившись до Сооткін і Катліни, аж тремтіла і лише повторювала:
— Ні, Тілю, мій любий, ні!
Вона так сумно й щиро дивилася йому в вічі, що Уленшпігель повірив.
— А хто це кричав? — спитав він. — Куди втекли ці люди? Чому твоя сорочка роздерта на плечі й на спині? Чому в тебе подряпані щоки й лоб?
— Ну то слухай, — відповіла вона, — тільки не викажи нас, Уленшпігель, бо тоді не минути нам вогнища. До Катліни — хай Бог врятує її від пекла — ось уже двадцять три дні ходить коханець диявол, одягнутий в чорне, в чоботях з острогами. Обличчя його світиться вогнем, як це буває влітку на хвилях.
— Чого ж ти втік, Гансе, мій коханий? — знову зітхнула Катліна. — Неле така зла.
А Неле розповідала далі:
— Щоб сповістити про свій прихід, він кричав, як орлан. Вони бачились щосуботи на кухні. Мати каже, ніби його поцілунки холодні, а тіло як лід. Він її б’є, коли вона не виконує його волі. Одного разу він приніс їй кілька флоринів, але взагалі забирає в неї все, що вона має.
Слухаючи цю розповідь, Сооткін склала руки і молилась За Катліну. А Катліна радісно говорила: