— А що ти вчинив з другим?
— Той не прийде більше, — була відповідь.
Він обійняв її і почав пестити. І тіло його видалось їй ще холодніше, ніж звичайно.
Розум її знов прояснився. Відходячи, коханець сказав, щоб вона дала йому двадцять флоринів — усе, що вона мала. Вона дала сімнадцять.
Другого дня, з цікавості, вона побігла на греблю, але не побачила там нічого. Лише на одному клаптику землі, завбільшки як могила людини, земля була м’яка під ногами і трава закривавлена. Але ввечері дощ змив кров.
Наступної середи вона знову почула у своєму садку крик орлана.
Кожного разу, коли Уленшпігелеві треба було платити Катліні свою частку спільних витрат, він уночі йшов до криниці, виймав камінь, яким була закладена дірка, і діставав із криївки каролю.
Раз увечері всі три жінки пряли. Уленшпігель майстрував скрипку, що замовив йому суддя, на вічку якої майстерно вирізьбив прегарну сцену полювання: зграю геннегаузьких собак, критських вартових псів — тварин вельми лютих, прозваних вухоїдами, брабантських мисливських собак, що ходять завжди парами, низеньких песиків на кривих ніжках, мопсів та хортів.
Катліна чула, як Неле запитала у Сооткін, чи надійно схований її скарб. Удова довірливо відповіла, що краще й не може бути — в цямрині криниці.
У четвер, близько півночі, Сооткін прокинулась від лютого гавкоту Бібула Шнуффія. Але пес скоро замовк, і вона, гадаючи, що це даремний переполох, заснула знову.
У п’ятницю вранці Уленшпігель і Сооткін встали і пішли на кухню, але там не було, як звичайно, Катліни, плита не топилась і молоко не кипіло. Це їх здивувало, і вони вийшли надвір подивитися, чи немає Катліни на городі. Вона й справді стояла на городі під дощем, з розпущеними косами, в самій сорочці, мокра як хлющ, і аж дрижала з холоду, але до хати не сміла йти.
Уленшпігель підійшов до неї і спитав:
— Що ти робиш тут роздягнена під дощем?
— Ах, — відповіла вона, — так, так, велике чудо! — і показала на задушеного пса, що вже геть задубів.
Уленшпігель ту ж мить згадав про свій скарб і побіг до криниці. Криївка була порожня, навколо свіжа земля.
Він підскочив до Катліни, вдарив її і крикнув:
— Де гроші?
— Так, так, велике чудо, — все товкла вона.
Неле кинулась захищати матір:
— Не бий її, змилуйся, Уленшпігелю!
Він перестав її бити. Тоді прибігла Сооткін і запитала, що трапилось.
Уленшпігель показав їй задушеного пса і дорожню криївку.
Сооткін зблідла й промовила:
— Боже, за що ти так тяжко мене караєш? Бідні мої ноги!
Вона згадала тяжкі муки, які витерпіла марно через ті гроші. Побачивши, що Сооткін так покірливо зносить нове нещастя, Неле аж заплакала з розпачу. Катліна, показуючи клаптик пергаменту, говорила:
— Атож, велике чудо. Цієї ночі він прийшов, добрий і гарний. На його обличчі більше не було того блідого світла, яке так лякало мене раніш. Він так ніжно розмовляв зі мною. Я була щаслива, серце моє аж мліло. Він мені сказав: «Тепер я багатий і незабаром принесу тобі тисячу флоринів». А я й кажу: «Я дуже рада, і більше за тебе, ніж за себе, Гансе, мій милий!» — «А чи нема у твоєму домі ще кого-небудь, — питає, — кого ти любиш і кого б я міг збагатити?» — «Ні, — відповідаю я, — всі, хто тут є, не потребують твоєї допомоги». — «Дуже ти горда, — каже він, — а хіба ж Сооткін та Уленшпігель такі вже багаті?» — «Живуть, — кажу я, — ні в кого не просять». «Навіть і після конфіскації?» — питає він. На це я сказала йому, що ви краще воліли витримати тортури, аніж утратити своє добро. «Я так і знав», — говорить він і став потихеньку сміятись і глузувати з судді і старшин, що вони не знали, як примусити нас признатися. Я й собі сміялася разом з ним. «Вони, — каже, — не такі дурні, щоб ховати гроші в домі». Я сміюсь. «І не в льоху». — «Звичайно», — кажу я. «Та й не в садку». Я на те не промовила нічого. «Бо це, — каже, — було б таки небезпечно». — «Та не дуже, — кажу я, — бо ні вода, ні цямрини нічого не скажуть». А він тільки сміється.
Тої ночі він поїхав раніш, як звичайно, а від’їжджаючи, дав мені порошок і сказав, що як вип’ю його, то потраплю на найкращий шабаш.
Я провела його в самій сорочці до хвіртки і була геть сонна. А потім полетіла, як він і сказав, на шабаш і вернулась тільки вранці ось сюди, де стою й зараз, і побачила задушеного пса та порожній сховок. Це важкий удар для мене, бо я так його ніжно любила і віддала йому свою душу. Але все, що в мене є, буде ваше, і мої ноги, руки працюватимуть на вас, щоб ви могли проіснувати.
— Я наче житечко в жорнах: Бог і чортів злодій розчавили мене за один раз, — сказала Сооткін.