— Злодій? Цього не кажи: він не чортів злодій, він сам чорт, — заперечила Катліна. — А щоб вас переконати — ось дивіться пергамент, якого він залишив мені у дворі, тут написано: «Ніколи не забувай, що мусиш мені служити. Як мине три рази по два тижні і п’ять днів, я верну тобі вдвічі більше. Не сумнівайся в цьому, бо помреш». І він дотримає слова, я в цьому певна.
— Бідолашна причинна! — вигукнула Сооткін.
І це був її останній докір.
Минуло три рази по два тижні і п’ять днів, але коханець диявол не вертався. Проте Катліна жила надією.
Сооткін уже не могла працювати, вона тільки сиділа згорбившись біля вогню і кашляла. Неле давала їй пити цілюще запашне зілля, та ніякі ліки не допомагали їй. Уленшпігель зовсім не виходив з хати, боячись, щоб вона не вмерла, поки його не буде.
Незабаром вона вже не могла ні їсти, ні пити — все їй верталося назад. Прийшов цирульник і пустив їй кров, та після того вона так знесилилась, що не могла встати з лави.' Нарешті, зморена стражданням, вона сказала одного вечора:
— Клаасе, мужу мій! Тілю, сину мій! Дякую тобі, Господи, що ти береш мене до себе!
І, зітхнувши, вмерла.
Катліна не посміла бути коло неї. Уленшпігель і Неле залишились удвох і цілу ніч молилися за померлу.
На світанку у відчинене вікно влетіла ластівка.
— Пташечка — то її душа, — сказала Неле. — Це добра прикмета. Сооткін — на небі.
Ластівка тричі облетіла кімнату і, крикнувши, вилетіла надвір.
А потім влетіла друга ластівка, більша й чорніша за першу. Вона закружляла навколо Уленшпігеля, і він сказав:
— Тату й мамо! Попіл б’ється в мої груди! Я зроблю те, що ви заповіли.
І друга вилетіла так само, як і перша. Майже зовсім розвиднілось. Уленшпігель побачив безліч ластівок, що ширяли над луками. Вставало сонце.
А Сооткін поховали на кладовищі для бідняків.
По смерті Сооткін Уленшпігель в задумі, в журі і люті никав по кухні, нічого не чув, їв і пив, що дають, і часто вставав уночі.
Надаремне лагідним голосом Неле говорила йому не втрачати надії, надаремне Катліна запевняла його, що Сооткін у раю біля Клааса, — Уленшпігель відповідав на все:
— Попіл б’ється в мої груди.
Він став наче причинний, і Неле плакала, дивлячись на нього.
А тим часом рибник затаївся у своєму домі, сидів самотній, наче батьковбивця, і тільки ввечері насмілювався виткнути носа надвір, бо й чоловіки, й жінки, побачивши його, починали кричати на нього, як на собаку, і обзивали його вбивцею, а малі діти тікали від нього, бо їм казали, що то кат. Він блукав відлюдьком, не сміючи зайти в жоден з трьох шинків у Дамме: всі на нього показували пальцями, і тільки-но він зайде, відвідувачі вставали й виходили.
Кінець кінцем всі baes’и, ледве він з’являвся, стали замикати перед ним двері. Рибник починав принижено просити, а вони відповідали, що продавати — це їх право, а не обов’язок, і вони кому хочуть, тому й продають.
Така боротьба стомлювала його, і він простував випити пива в Roode Valck — у «Червоний сокіл», маленький шиночок за містом над Слейським каналом. Тут йому давали пиво, бо господарі шиночка були люди бідні й раділи кожному патару. Але господар не озивався до нього й словом, а господиня й поготів. Було там двійко дітей і песик. Коли рибник хотів приголубити діточок, вони тікали, а коли песика, той намагався його вкусити.
Якось увечері Уленшпігель сидів на порозі, а Матіссен-бондар, побачивши його в глибокій задумі, сказав:
— Візьмись-но за роботу, хлопче, і забудеш свій сум.
Уленшпігель відповів:
— Попіл Клаасів б’ється в моє серце.
— Е, — сказав Матіссен, — важче на світі бідолашному рибникові, ніж тобі. З ним ніхто не говорить, всі його уникають. Коли йому треба випити кухоль bruinbier’а, він плентає в той нужденний Roode Valck і п’є на самоті. Важка це кара.
— Попіл б’ється!.. — сказав ще раз Уленшпігель.
Того самого вечора, коли на соборній дзвіниці вибило дев’яту годину, Уленшпігель пішов до Roode Valck’а, але, побачивши, що рибника там нема, став походжати під деревами понад каналом. Було місячно.
І ось він зустрів душогуба.
Уленшпігель ясно бачив його, коли той проходив мимо, і чув, як він за звичкою самотніх людей мимрив:
— І де вони заховали гроші?
— Там, де їх чорт знайшов, — гукнув Уленшпігель, затопивши йому кулаком у пику.
— Ой лихо! — скрикнув рибник. — Я тебе впізнав, ти його син. Змилуйся, я старий, безсилий. Я вчинив це не від злості, а щоб вірно послужити його величності. Пробач мені ласкаво. Я верну тобі всі меблі, які скупив, не візьму з тебе й патара. Чи ж не досить? Я заплатив за них сім золотих флоринів. Все віддам, ще й на додачу матимеш півфлорина, я ж не багатій який, не думай.