Тим часом удари лунали все гучніше, стіна розкололась, блискучі крижини зливою посипалися навколо нього. Ведмеді безперестанку жалібно ревіли, тюлені верещали в темній воді.
Нарешті мур упав, і на небі засяяло сонце. З високостей спустився голий, прекрасний чоловік, що тримав у руці золоту сокиру. Це був Люцифер, цар Весни.
Побачивши його, велетень пожбурив геть свій кубок з жиром і почав благати, щоб він його не вбивав.
І від теплого подиху царя Весни велетень Зима втратив усю свою силу. Цар тоді узяв діамантові кайдани, зв’язав велетня й прикував його до полюса.
Потім він гукнув — ніжно, лагідно. І з неба спустилась білява жінка, гола й прекрасна. Вона підійшла до царя і сказала йому:
— Ти мій володар. Ти могутній.
Він відповів:
— Коли ти голодна — їж, коли спрагла — пий, а коли боїшся — стань біля мене: я твій оборонець.
— Я не хочу ні їсти, ні пити, — мовила вона, — я прагну тільки тебе.
Знову крикнув цар гучним голосом, і сім разів пролунав його поклик. Тоді сліпуче блиснула блискавка, моторошно гримнув грім, позаду царя виник сонячно-зоряний намет.
І цар із царицею сіли на троні.
І тоді цар і цариця, не змінивши й трохи виразу своїх благородних облич, не зробивши жодного жесту, що порушив би їхній величний спокій, заволали.
І від цього волання хвилями сколихнулася земля, кам'яні й крижані скелі. Уленшпігель і Неле почули тріск, наче велетенські птахи розбивали дзьобами шкаралупу величезних яєць.
І з цього могутнього руху землі, що здіймалась і опадала, наче хвиля морська, виникали яйцеподібні форми.
Раптом усе заросло деревами, їхні сухі віти посплітались між собою, а стовбури хиталися, мов п’яні. Потім дерева розступились, і між ними відкрилися широкі галявини.
З розгойданого ґрунту вийшли духи землі, з гущавини лісу — духи дерев, з глибин морських — духи води. Перед Уленшпігелем і Неле з’явилися гноми — охоронці скарбів, горбаті, кошлаті, клишоногі, гидкі, скривлені; володарі каменю; лісовики, що живуть, як дерева, і замість рота й шлунка і мають віхоть коріння на обличчі, щоб ссати ним земні соки; володарі руд, що зовсім не вміють говорити, не мають ні серця, ні нутрощів і рухаються, наче блискучі автомати. Тут були карлики з хвостами, наче в ящірок, жаб’ячими головами й ліхтариками на голові, — вночі вони стрибають на і плечі п’яних блукачів і боягузливих мандрівників, а потім, зіскочивши додолу і блимаючи поперед них вогниками, заводять цих бідолах у нетрі й болота: їм, бачте, ввижається, ніби перед ними блимають вогники рідної хати.
Тут були й польові русалки, пишні здоров’ям і горді жіночою вродою. Вони були зовсім голі й не соромились своєї наготи, яку вкривали тільки своїми косами.
Їхні вологі очі блищали, мов перли в воді, тіло їхнє, туге, білосніжне, золотило сонячне проміння, дихання рожевих напіврозтулених уст було п’янкіше, ніж пахощі жасмину.
Це вони блукають вечорами у садках і гаях, у лісових хащах, повні любовної жаги, шукаючи чоловічу душу, щоб навтішатися. А коли повз них проходять юнак і дівчина, вони намагаються вбити дівчину, коли ж це їм не вдається, то збуджують у серці соромливої красуні таку любовну жагу, що вона віддається коханцеві, а русалка дістає половину поцілунків.
Уленшпігель і Неле бачили також, як з високостей небесних спустились духи — покровителі зір, духи вихорів, леготів, дощів — крилаті юнаки, що запліднюють землю.
Потім усе небо всіяли пташечки — це були душі, любі ластівоньки. Коли вони з’явились, то відразу посвітлішало в небі. Русалки, гноми — володарі каменю, володарі руд, лісовики, духи води, вогню й землі разом гукнули:
— Світло! Соки землі! Слава царю Весни!
Хоча їхній одностайний поклик залунав могутніше, ніж гуркіт розбурханого моря, ніж удари грому, ніж виття розлюченого урагану, він звучав, як урочиста музика, у вухах Уленшпігеля і Неле, які мовчки й нерухомо причаїлися за корявим стовбуром крислатого дуба.
Та вони злякалися ще більше, коли духи тисячами повсідалися на велетенських павуках, на жабах зі слоновими хоботами, на клубках змій, на крокодилах, що стояли на своїх хвостах, а в пащеках держали безліч духів, на зміях, кожна з яких несла понад тридцять карликів і карлиць на своєму кільчастому тілі, а також на сотнях тисяч комах, більших за Голіафа[119], озброєних шаблями, списами, зазубленими косами, семизубими пилами і іншим жахливим знаряддям смерті. Комахи билися між собою, зчиняючи неймовірний гармидер, сильніший пожирав слабшого і на очах товстішав, доводячи тим, що Смерть — ще початок Життя, а Життя — початок Смерті.