І все це стовпище духів кишіло, вирувало, гуло, мов глухий грім, наче сотні ткачів, слюсарів, сукновалів працювало разом.
Раптом з’явились духи соків земних, куці, присадкуваті, з стегнами завтовшки як гейдельберзькі бочки[120] і литками, як барила з вином, а м’язи були такі налиті силою й могутністю, що здавалося, ніби тіло їх складається з великих і малих ґуль, які позростались докупи і заросли червоною товстою шкурою, що лисніла так само, як і їхня рідка борода і руде волосся. Всі вони тримали в руках величезні чаші, сповнені якимсь дивним трунком.
Побачивши їх, інші духи аж затремтіли з радощів. Усі дерева, рослини загойдались, і земля порепалась, щоб досхочу напитися.
Тоді духи соків земних нахилили чаші. І все враз пустило парості, зазеленіло, зацвіло. У траві зацвірчало безліч комах, в небі запурхали птахи й метелики. Духи все лили та й лили свій трунок, і всі пили, скільки було змоги: русалки, порозкривавши уста, стрибали навколо рудих чашників і цілували їх, щоб дістати якнайбільше. Інші благально складали руки. Ще інші з насолодою підставляли себе під цей дощ. Але всі вони — і голодні, і спраглі, і ті, що літали і що стояли, і рухливі, й нерухомі, — всі тяглися до чаш і ставали все жвавіші від кожної випитої краплини. І не було вже старих, а всі — і потворні, і прекрасні — були сповнені мужньої сили і юної життєрадісності.
І вони сміялися, галасували, співали, ганялись одне за одним по деревах, як білки, у повітрі, як птахи, самці шукали самиць і сповняли під божим небом священну заповідь природи.
І духи соків земних піднесли цареві й цариці великі чаші, повні їхнього трунку. Цар і цариця випили й поцілувались.
Тоді цар, тримаючи царицю в обіймах, вилив із своєї чаші недопитий сік на дерева, квіти, духів і вигукнув:
— Слава Життю! Слава повітрю вільному! Слава Силі!
І всі закричали:
— Слава Природі! Слава Силі!
І Уленшпігель обійняв Неле. А тоді почався танець. Танець, в якому все закрутилось, наче листя у вихорі, — дерева, рослини, комахи, метелики, небо й земля, цар і цариця, русалки, охоронці скарбів, духи води, горбаті гноми, володарі каменю, лісовики, світляки, духи зір і незліченна безліч страхітливих комах, що сплелися списами, зазубленими косами, семизубими вилами; танець запаморочливий, що сповнив собою всі простори, танець-вихровій, в якому закружляли сонце й місяць, планети й зорі, вітер і хмари.
І дуб, під яким Уленшпігель і Неле знайшли притулок, закружляв у метелиці, і Уленшпігель мовив до Неле:
— Кохана, зараз нам буде кінець.
Один із духів почув їх і побачив, що то були смертні.
— Люди між нами! — крикнув він. — Тут люди!
Він відірвав їх від дерева і кинув у загальний вир.
Уленшпігель і Неле м’яко впали на спини духів, які легко почали перекидати їх одне одному, примовляючи:
— Здрастуйте, люди! Запрошуємо до нас, хробаки земні! Кому потрібні хлопчак і дівчинка? До нас прийшли ці комашки!
Уленшпігель і Неле перелітали з рук у руки, волаючи:
— Помилуйте нас!
Але духи не слухали їх, і вони перевертались у повітрі шкереберть, крутились, як пір’їнки на зимовому вітрі, а духи все примовляли:
— Привіт вам, самчику і самичко, що танцюєте з нами!
Русалки хотіли відірвати Неле від Уленшпігеля; вони почали її бити і, може, забили б до смерті, якби цар Весни не зупинив танцю і не крикнув:
— А приведіть-но до мене оті дві блохи!
І їх розлучили. І кожна русалка, намагаючись відірвати Уленшпігеля від своєї суперниці, шепотіла йому на вухо:
— Тілю, таж за мене і вмерти не жаль!
— Я й так зараз помру, — відповідав Уленшпігель.
А гноми, духи лісів, що несли Неле, говорили їй:
— Шкода, що ти не дух, як ми, тоді ми взяли б тебе з собою.
— Майте терпіння! — відповідала їм Неле.
Нарешті вони наблизилися до царя з царицею і затремтіли, побачивши золоту сокиру й залізну корону. А цар запитав їх:
— Чого ви прийшли сюди, приблуди?
Вони не відповіли нічого.
— Я знаю тебе, відьомське поріддя, — вів далі цар, — і тебе також, вуглярський нащадку. Ви за допомогою чарів вдерлися сюди, в майстерню природи, то чому ж тепер замкнули свої дзьоби, наче каплуни, що напхалися м’якушкою?
Неле з жахом дивилася на грізного велетня. Та Уленшпігель, зібравши всю свою сміливість, відповів:
— Попіл Клаасів б’ється в мої груди. Ваша божественна величність! Смерть іде по землі фландрській і ім’ям папи косить найсильніших чоловіків, найпрекрасніших дівчат. Всі привілеї землі фландрської скасовані, всі вольності знищені, вона мре з голоду, її ткачі й сукнороби покидають країну, щоб на чужині знайти місце, де б можна було вільно працювати. Вона згине, якщо її не врятувати.
120