Ваші величності, я тільки нікчемний бідолаха, що прийшов на цей світ, як і кожний, жив, як міг, темний, обмежений, зовсім не доброчесний, аж ніяк не цнотливий, не вартий ні Божої, ні людської ласки. Але Сооткін, мати моя, померла від мук і горя, а Клаас, батько, вмер жахливою смертю на вогнищі, і я хочу помститися за нього, і вже раз помстився. Я хотів би також бачити щасливішою ту нещасну землю, де спочивають кості їхні. Я просив Бога послати смерть на тиранів, але він не почув мого благання. Знемігшись від скарг, я викликав вас могутніми чарами Катліни. І ось ми прийшли, я і моя тремтяча подруга, припадаємо до ніг ваших і благаємо ваші божественні величності врятувати цю нещасну країну.
Цар і цариця відповіли разом:
І всі духи заспівали хором:
— Але ж, ваші величності, і ви, панове духи, — заволав Уленшпігель, — я ж вашої мови не розумію. Ви, певне, смієтеся з мене?
Та духи, не слухаючи його, співали далі:
І від громового співу цього велетенського, могутнього хору аж затремтіла земля і здригнулося небо. І закаркали ворони, запугикали сови, зацвірінькали горобці від переляку, заклекотали орли, тривожно шугаючи в повітрі. І тварини й звірі: леви, змії, ведмеді, олені, сарни, вовки, собаки, коти — всі враз жахливо зарикали, заверещали, завили, заскавчали, занявчали.
І духи заспівали:
Аж ось заспівали півні, і всі духи зникли, крім злого володаря руд; цей дух схопив Уленшпігеля й Неле і без милосердя кинув їх у порожнечу…
І ось вони знову лежать одне біля одного і аж тремтять від холодного ранкового вітру.
І Уленшпігель побачив, що гарне тіло Неле золотить проміння вранішнього сонця.
Книга друга
Одного вересневого ранку Уленшпігель взяв свою палицю, три флорини, які дала йому Катліна, шматок свинячої печінки, окраєць хліба і рушив у дорогу з Дамме на Антверпен шукати Сімох. Неле ще спала.
Дорогою ув’язався за ним якийсь пес, що нюхом почув печінку, і все стрибав на нього. Уленшпігель проганяв його, але, побачивши, що він уперто біжить за ним, звернувся до нього з такими словами:
— Песику мій любий, ти погано вчинив, що покинув свою домівку, де на тебе завжди чекала добра страва, чудові недоїдки, кістки, повні мозку, і тепер ось побіг шукати пригод зі мною, бродягою, у якого часом і шкоринки не знайдеться, щоб тебе нагодувати. Послухай мене, нерозумний песику, вернися до свого хазяїна. Ти уникнеш дощу, снігу, граду, осінньої мжички, туманів, ожеледі та інших негод, що випадають на долю мандрівникові. Йди до своєї буди, грійся, згорнувшись клубочком, біля веселого вогнища. Хай уже я сам брестиму в болоті й куряві, у холод і спеку, сьогодні нагріюсь, завтра змерзну, у п’ятницю ситий, у неділю голодний. Ти розумно зробиш, коли вернешся туди, звідкіля прийшов, нерозумний песику.
Але песик, здавалося, зовсім не слухав Уленшпігеля. Вимахуючи хвостом і щосили стрибаючи, він гавкав з голоду. Уленшпігель сприйняв це за вияв приязні: він зовсім забув, що в торбині у нього лежить печінка.
Отож він пішов собі далі, а песик побіг за ним. Пройшовши так з милю, обидва побачили — стоїть на дорозі візок, запряжений віслюком, що низько понурив голову, а край дороги, між двох будяків, сидить якийсь товстун. В одній руці він тримав бараняче стегно і смачно гриз його, а в другій пляшку, з якої попивав винце. А коли переставав їсти й пити, то жалібно схлипував і рюмсав.