Уленшпігель і песик зупинилися. Почувши запах баранини, пес стрибнув до товстуна і почав смикати його за куртку, прохаючи й собі шматочок тих ласощів. Але товстун відштовхнув його ліктем і, піднявши стегно вгору, жалібно зарюмсав. Голодний пес почав підвивати. Осел із досади, що не може дотягтися до будяків, також заревів.
— Чого тобі, Яне? — запитав товстун осла.
— Нічого, — відповів за осла Уленшпігель, — він же також хоче поснідати будяками, що цвітуть навколо вас, як на амвоні в Тессендерлоо навкруг Ісуса Христа. І цей пес був би не від того, щоб поласувати й собі маслачком, якого ви тримаєте. А тим часом я почастую його печінкою, що лежить у мене в торбі.
Коли пес з’їв печінку, товстун оглянув свою кістку, обгриз ще раз рештки м’яса і лише зовсім голу кинув псові, який схопив її в передні лапи і почав гризти на траві. Тоді товстун подивився на Уленшпігеля, і той упізнав Ламме Гудзака з Дамме.
— Ламме! — гукнув він. — Чого це ти тут їси, п’єш і рюмсаєш? Чи не нам’яв тобі який біс немилосердно вуха? і
— О горе! Жінко моя, жінко! — заголосив Ламме.
Він припав був знову до пляшки, та Уленшпігель поклав йому руку на плече.
— Годі пити, — сказав він, — бо квапливе пиття тільки й того, що завдає роботи ниркам. Поживніше воно буде для того, хто зовсім не має чого пити.
— Говориш ти гарно, — відповів Ламме, — та ось побачимо, як питимеш.
І він простягнув йому пляшку.
Уленшпігель взяв її, перехилив у рот, а віддаючи назад, мовив:
— Взивай мене іспанцем, якщо там залишилась хоч крапля напоїти горобця.
Ламме подивився на пляшку і, не перестаючи пхикати, засунув руку в торбину, дістав другу пляшку, шматок ковбаси, порізав її на кружальця і почав меланхолійно наминати.
— Ти що, весь час їси? — запитав Уленшпігель.
— їм я багато, сину мій, але тільки для того, щоб прогнати сумні думи. О, де ти, дружино моя? — вигукнув він, витираючи сльози.
І він знову відрізав десять кружалець ковбаси.
— Ламме, — сказав до нього Уленшпігель, — не їж усього, май милосердя до бідного подорожнього.
Ламме, плачучи, дав йому чотири кружальця, і вони видались Уленшпігелеві невимовно смачні.
А Ламме все їв і крізь сльози голосив:
— Моя жіночко, моя славна жіночко! Яка ж ти була ласкава, струнка, як тополя, легка, як метелик, швидка, як блискавка, співуча, як жайворонок! А що вже кохалася в уборах! Що й казати, личило їй усе. Адже ж квіти мають пишну оздобу. Якби ти бачив, сину мій, її маленькі ручки, що так ніжно вміли пестити, то ніколи не дозволив би їй і торкнутися сковорідки або горщика. Від кухонного чаду потемніла б її білосніжна шкіра. А які чудові оченята! Я просто млів від її погляду. Ковтни ще вина, я вип’ю після тебе. Ах, краще б вона вмерла! Тілю, я сам порався по хазяйству, звільнив її від хатньої роботи. Сам підмітав, сам стелив ліжко, і вона лягала там увечері, втомившися від безділля. Я мив посуд, прав білизну, сам і прасував, їж, Тілю, це гентська ковбаса. Вдень вона часто ходила на прогулянку і спізнювалась на обід, але я так радів, побачивши її, що ніколи не міг дорікнути й словом. Я був щасливий, коли вночі вона не гнівалась і не поверталася до мене спиною. Тепер усе втрачено! Пий, це брюссельське вино, а нагадує бургундське.
— А чого ж вона покинула тебе? — запитав Уленшпігель.
— Хіба я знаю? — відповів Ламме Гудзак. — Де ті часи, коли я залицявся до неї, а вона тікала від мене, вже кохаючи, але соромлячись? Коли вона помічала, що я дивлюсь на її голі руки, на її гарні, круглі, білі руки, то відразу спускала рукави. А іншим разом вона дозволяла мені приголубити її: я цілував її прекрасні очі, а вона заплющувала їх, я цілував її міцну повну шию, а вона здригалася, скрикувала, відхиляла голову назад і давала мені по носі. Та ще й сміялась, коли я скрикував «ай» і також легенько давав їй щигля, — але це ж була тільки жартівлива гра між нами. Тілю, чи є ще вино в пляшці?
— Трохи є, — відповів Уленшпігель.
Ламме вихилив усе і вів далі свою розповідь:
— А іншим разом, як, бувало, розчулиться, то кинеться мені на шию, обійме руками і каже: «Ти гарний!» І несамовито цілує мене безліч разів у щоки, в лоб, але в губи нізащо, і коли я питав її, чого це вона, дозволяючи собі такі пустощі, не поцілує мене в губи, вона швиденько бігла до скрині, діставала одягнуту в шовк ляльку і, колишучи її на руках, казала: «Не хочу такої». Як видно, мати, оберігаючи її цноту, наговорила їй, що діти народжуються від поцілунків у губи. Ах, солодкі хвилини! Ніжні пестощі! Тілю, подивись-но в торбині, чи нема там хоч трохи шинки.