— Півстегенця, — відповів Уленшпігель, подаючи йому шинку, і Ламме вмить упорав її усю.
Уленшпігель, дивлячись, як він запихається, сказав:
— Така шинка вельми корисна для мого шлунка.
— І для мого також, — мовив Ламме, копирсаючи нігтями в зубах. — Але я більше не побачу своєї любоньки. Вона втекла з Дамме. Чи не хочеш поїхати зі мною разом на моєму візку шукати її?
— Гаразд, — відповів Уленшпігель.
— А в пляшці в тебе вже нічого не залишилось?
— Нічого, — була відповідь.
Вони сіли на візок, і осел, жалібно ревнувши, рушив з місця.
А пес, добре пообідавши, побіг своїм шляхом і навіть не подякував.
Візок їхав собі по греблі між ставком і каналом, а Уленшпігель задумано гладив на своїх грудях ладанку з попелом Клаасовим і питав сам себе, чи те видиво постало перед ним наяву чи вві сні, чи духи поглузували з нього, чи загадкою сказали, що він справді повинен знайти, щоб зробити щасливою рідну землю.
Хоч як він намагався відгадати цю загадку, але не міг збагнути, що воно значить — Семеро і Пояс.
І він думав: мертвий імператор, живий король, правителька Маргарита[121], папа римський, великий інквізитор[122] та генерал ордену єзуїтів[123] — це тільки шість жахливих катів його вітчизни, яких би він спалив без усякого жалю. Виходить, це були не вони, до того ж їх було легко знайти. Отже, тих Сімох треба шукати десь-інде.
І він все повторював подумки:
— Ах! — говорив він собі, — в смерті, в крові, в сльозах шукати Сімох, спалити Сімох, любити Сімох! Мій бідний розум мішається — хто ж палить тих, кого любить?
Візок проїхав уже чималий шмат дороги, коли вони почули на шляху чиюсь ходу і голос, що співав:
Уленшпігель штовхнув Ламме в живіт і сказав йому:
— Не сопи так, череваню.
— Ах, — зітхнув Ламме, — це дуже важко для такого товстого чоловіка, як я.
Та Уленшпігель вже не слухав його, а, сховавшись за полотняний верх візка і вдаючи п’яничку, що охрип з перепою, заспівав:
— Тілю, — сказав Ламме, — у тебе сьогодні злий язик.
Уленшпігель, не слухаючи його, висунув голову в діру халабуди і сказав:
— Неле, чи впізнаєш мене?
Вона аж стенулася від переляку і, плачучи й сміючись водночас, з мокрими від сліз очима сказала:
— Бачу, бачу тебе, поганий зраднику!
— Неле, — сказав Уленшпігель, — якщо ти хочеш мене бити, то в мене є добра палиця, вона швидко дошкулить, а від її сучків надовго залишиться знак.
— Тілю, — запитала Неле, — ти пішов шукати Сімох?
— Атож, — відповів Уленшпігель.
Неле несла напхом напхану торбину і, подаючи її Уленшпігелеві, сказала:
— Тілю, я подумала, що негаразд чоловікові, рушаючи в мандри, не мати з собою смаженої гуски, шинки, гентської ковбаси. То ось на і згадуй мене, коли їстимеш.
А що Уленшпігель, дивлячись на Неле, і не думав брати торбу, то Ламме, просунувши голову в другу діру, гукнув:
— Передбачлива дівчино, якщо він не візьме, то лише тому, що з нього неабиякий забудько. Давай мені шинку, а з нею й гуску, а на додачу й ковбасу; я все збережу для нього.
— А це що за пика? — запитала Неле.
— Це, — відповів Уленшпігель, — жертва шлюбного життя. Він би висох з горя, як яблуко на черені, коли б не підживлявся безнастанною їжею.
— Ти правду сказав, мій сину, — зітхнув Ламме.
Яскраве сонце добре напекло голову Неле. Вона накрилася фартушком. Бажаючи побути з нею на самоті, Уленшпігель мовив до Ламме:
— Ти бачиш жінку, що он там іде лукою?
— Бачу, — відповів Ламме.
— А впізнаєш?
121
123