Еге ж, ревіть, віслюки ви дурні, ревіть: «Хай живе гез!» Так, я ваш пророк! Всі прокляття, нещастя, пропасниця, чума, пожежі, руїна, спустошення, болячки, моровиця, трясця, чорна віспа — хай упадуть на Нідерланди! Еге ж! Нехай Господь покарає вас отак за ваше мерзенне ревіння: «Хай живе гез!» І хай не зостанеться каменя на камені від домів ваших і цілої кісточки у ваших проклятих ногах, які носять вас на ці анафемські кальвіністські варнякання. Хай буде так, хай буде так. Амінь. Амінь.
— Ходімо, сину мій, — сказав Уленшпігель до Ламме.
— Зараз, — відповів Ламме.
І він почав розглядатися між молодими, вродливими богомолками, але не знайшов між ними своєї дружини.
Уленшпігель і Ламме прибули до місця, що звалося Minnewater — Вода кохання. А втім, великі вчені, усякі там мудрії, кажуть, що це просто Minrewater — Вода міноритів.
Уленшпігель і Ламме, сівши на бережку, дивилися, як під деревами, що утворили з віття й листя ніби низьке склепіння, гуляли, побравшись за руки, тісно притулившись одне до одного, заквітчані жінки й чоловіки, дівчата й хлопці, і вони так ніжно заглядали одне одному в очі, що здавалося, крім самих себе, не бачили нічого більше на цьому світі. Дивлячись на них, Уленшпігель згадав Неле й сумно сказав:
— Ходімо пити.
Та Ламме не чув, що говорить Уленшпігель, а дивився на закохані пари.
— Отак і ми колись, я і моя дружина, милувалися під носом у тих, що сиділи самотні без любки на бережку, як ось ми з тобою.
— Ходімо вип’ємо, — знову сказав Уленшпігель, — ми знайдемо Сімох на дні кухля.
— Що ти верзеш, наче п’яниця? — відказав Ламме. — Ти ж знаєш, що Семеро — це велетні, які не вмістилися б на весь зріст навіть у соборі Христа-Спасителя.
Уленшпігель, сумно мріючи про Неле, водночас думав і про те, що добре було б у якомусь заїздику знайти м’яку постіль, смачну вечерю, привітну хазяйку. Він знову сказав:
— Ходімо вип’ємо!
Та Ламме зовсім його не слухав і промовив, дивлячись на дзвіницю Собору Богоматері:
— Свята Діво Маріє, покровителько тих, що любляться по закону, сподоби мене ще раз побачити її білі перса, ці м’які подушечки.
— Ходімо пити, — квапив Уленшпігель, — ти знайдеш її в шинку, де вона виставляє напоказ п’яницям свої принади.
— І ти смієш так погано думати про неї? — образився Ламме.
— Ходімо пити, — правив своєї Уленшпігель, — вона вже, напевне, хазяйнує десь у шиночку.
— Тобі хочеться випити, от ти й сердишся.
Уленшпігель вів далі:
— Можливо, вона вже приготувала для бідних мандрівників доброї тушкованої яловичини з гострими приправами, аромат яких сповняє повітря, нежирної, ніжної, сочистої, як пелюстки троянди, що плаває, наче риба на Масляну, серед гвоздики, мускатного горіха, півнячих гребінців, телячих залоз та інших божественних наїдків.
— Негіднику, — мовив Ламме, — ти, напевне, хочеш мене доконати. Чи ж ти забув, що ми вже два дні не бачили нічого, крім сухого хліба й ріденького пива?
— Тобі хочеться їсти, — от ти й сердишся, — відповів Уленшпігель. — Ти аж плачеш, так хочеш їсти, ну то й ходімо їсти й пити. Ось півфлорина, буде за що побенкетувати.
Ламме зрадів. Вони знайшли свого візка і поїхали по місту, шукаючи кращого заїзду. Але, побачивши кілька гидких пик baes'ів і мало привітних baesin[144], ніде не зважилися зупинитись, знаючи, що люта пика — це погана вивіска для шинків.
Вони приїхали на Суботній ринок і зайшли до шинку під вивіскою Blauwe Lanteern — «Блакитний ліхтар». Baes — господар шинку, як видалося їм, мав трохи привітніше обличчя.
Вони поставили свій візок у повітку, а віслюка завели в стайню, давши йому до компанії торбу з вівсом. Потім замовили вечерю, наїлися досхочу, добре виспались і встали, щоб знов наїстися. Ламме їв, аж за вухами лящало, і все примовляв:
— Я відчуваю у своєму шлунку божественну музику.
Коли ж настав час платити, baes підійшов до Ламме й сказав:
— З вас належить десять патарів.
— Вони в нього, — мовив Ламме, показуючи на Уленшпігеля. Але той відповів:
— У мене зовсім нема грошей.