Під вечір Ікабот нарешті дістався до маєтку пана ван Тасселя і застав там гордість і весь цвіт краю — літніх фермерів, одна шкіра та кості, у домотканих плащах і бриджах, синіх панчохах і величезних черевиках із вибагливими пряжками. Біля них звивалися їхні хирляві, але жваві дружини, у цупких очіпках, коротких сукнях і довгих спідницях, також домашньої роботи, з ножицями та шпильками в торбинках на поясі. Панночки були одягнені, як і їхні матері, за винятком випадків, коли солом’яний капелюшок, пістрява стрічечка або біла сукня засвідчували вплив міських віянь. Поруч стояли сини в коротких кожушках із рядами величезних мідних ґудзиків, їхнє волосся було заплетене за тогочасною модою в косички, особливо в тих, кому вдалося для таких цілей купити шкіру вугра, яка по всьому краю вважалася засобом для зміцнення волосся.
Бром Боне був головним героєм цього свята. Він приїхав на вечорниці верхи на своєму улюбленому Шибайголові, і цю істоту, як і господаря, переповнювала зла сила, якою ніхто, крім нього, не міг управляти. До слова, парубок славився тим, що віддавав перевагу норовистим тваринам, схильним до всіляких вибриків, що піддавали вершника постійному ризику скрутити собі в’язи, бо вважав слухняну, добре вишколену коняку недостойною хлопця його вдачі.
Даремною справою було б описати той чарівний світ, який відкрився погляду мого героя, коли він увійшов у світлицю ван Тасселя. І це були не дівчата, котрі вражали своїми пишними формами з розкішними відтінками рум’яного та білого, а зваблива чарівність справжнього голландського святкового стола в розкішний осінній період. Він був заставлений тацями з різними тістечками, від вигляду яких відбирало мову і рецепти яких відомі лише досвідченим голландським господиням! Були там і горіхові пончики, і ніжний «олі коек»[4], хрусти, солодкі торти з листкового тіста, імбирні пряники та медові коржики — ціла родина ласощів. Виднілися пиріжки з яблучною, персиковою та гарбузовою начинкою.
Тонко порізана шинка та копчена яловичина, приємні страви зі сливового мармеладу, а також персики, груші й айва. Не кажу вже про смажену рибу, запечену птицю, а також полумиски молока та вершків. Усе було розставлено навпереміш, майже у тому ж порядку, як я назвав, а родинний чайник випускав хмари пару посеред столу, хай буде благословенне це видиво! Мені бракує дихання та часу, щоб описати цей банкет так, як він того заслуговує, бо надто хочеться продовжити свою історію. На щастя, Ікабот Крейн нікуди не поспішав, на відміну від свого літописця, і віддавав належне кожній страві.
Він був доброю та вдячною істотою, чиє серце розширювалося пропорційно до того, як черево наповнювалось смачним вмістом. І настрій підіймався в нього водночас із вживанням їжі, як у деяких чоловіків під впливом міцних напоїв. Ікабот нічого не міг розгледіти, повертаючи своїми булькатими очиськами навколо, коли їв, і всміхався від думки, що одного дня може стати господарем цієї оселі з майже неймовірною розкішшю та пишнотою. Уявляв, як зможе повернутися спиною до приміщення старої школи, як клацне пальцями перед обличчям Ганса ван Риппера або якогось іншого нікчемного покровителя та як гнатиме втришия якогось приблуду-педагога, якщо той наважиться назвати його колегою.
Старий Балтус ван Тассель метушився серед гостей із обличчям, що розпливалося від гарного настрою, круглим і веселим, як повний місяць. Його зауваження були стислі, але виразні, обмежувалися плесканням по плечу, гучним реготом і настирливим припрошенням «налягти та допомогти собі самому».
Але ось звуки музики із загальної кімнати, точніше зали, покликали до танцю. Музикантом був старий сивочолий негр, котрий більш ніж півстоліття виконував роль мандрівного оркестру колонії. Його інструмент був таким старим і розбитим, як і він сам. Більшу частину свого часу музика скрипів на двох-трьох струнах, супроводжуючи кожен рух смичка помахом голови, кланявся майже до землі й тупав ногою, зустрічаючи кожну свіжу пару.