Усі ті розповіді про привидів і духів, які вчитель почув упродовж вечора, тепер спадали на думку. Ніч ставала все темнішою і темнішою. Зорі, здавалося, занурювалися в небо щораз глибше, а хмари іноді зовсім затуляли їх від очей парубка. Він ніколи ще не почувався настільки самотнім і розгубленим. Більше того, він наближався до того самого місця, про яке йшлося в багатьох оповідках про примар. Посеред дороги стояло величезне тюльпанове дерево, яке, наче гігант, вивищувалося над усіма іншими навколишніми деревами і слугувало своєрідним орієнтиром. Його гілки були неймовірно покручені й досить великі, що здавалися стовбурами інших дерев. Вони спадали майже до землі та знову здіймалися вгору. Ця місцина відома трагічною історією про такого собі Андре, котрого захопили тут у полон. Тому дерево так і називали — деревом майора Андре. Простолюд ставився до нього з повагою та забобонним страхом, частково через співчуття до долі його нещасного тезки, а частково через повір'я про дивні видовища та скорботні ридання, пов'язані з цим деревом.
Коли Ікабот дістався до цього страшного дерева, він став насвистувати. Йому здалося, що той свист отримав відповідь. Але це був лише різкий подув вітру над сухим гілляччям. Коли парубок наблизився, то побачив якусь пляму, що біліла на дереві. Він зупинився і припинив свистіти, а придивившись уважніше, збагнув, що це місце, де дерево колись розколола блискавка, і біла деревина залишилася без кори. Раптом він почув наче якийсь стогін, зуби молодика зацокотіли, а його самого аж затрясло. Але це було лише тертя однієї величезної гілки об іншу, викликане вітром. Вершник безпечно минув дерево, але далі на нього чигали нові небезпеки.
Десь за двісті ярдів від дерева дорогу вершнику перетнув невеликий потічок, який зникав у заболоченому та густо порослому рівчаку, відомому під назвою Болото Віллі. Кілька неотесаних колод, перекинутих поруч, слугували мостом через цей струмок. На тому боці дороги, де річечка входила в ліс, стояла купка дубів і каштанів, густо обвитих диким виноградом, занурена в похмуру темряву. Перейти цей міст було справжнім випробуванням. Саме тут, заховавшись між листям каштанів і виноградом, на нещасного Андре й чатували дужі йомени,[5] котрі полонили його. З того часу це місце вважалося зачаклованим, і не можливо передати відчуття школяра, котрому треба було пройти його самостійно після настання темряви.
Коли парубок під’їхав до потоку, його серце немилосердно заколотило. Він зібрав, однак, усі власні сили докупи, приострожив коня, намагаючись вихором промчати через міст. Та замість того, щоб ступати просто вперед, вперта стара шкапа кинулась убік і вперлася в загорожу. Ікабот, чий страх міцнів із кожною миттю затримки, схопив повіддя якнайдужче, і став гаряче спонукати її, але все було марно. Нарешті кінь здався, але попер на протилежний бік дороги, в гущавину терну й вільхи. Вчитель був змушений тепер вдатися й до батога, а не лише до ніг, щоб полічити сухі ребра старого Пороха, який кинувся вперед, похмуро фиркаючи, але так раптово зупинився біля самого мосту, що вершник мало не дав сторчака. Саме в цю мить чутливе вухо Ікабота вловило якийсь плескіт по той бік мосту. У чорній темряві гаю, на березі струмка, він побачив щось величезне, стиснуте та напружене. Здавалося, це якесь гігантське чудовисько готується стрибнути на мандрівника з пітьми.
Волосся бідоласі-педагогу заворушилося на голові. Що робити? Повернути назад і рятуватися втечею було занадто пізно. Та й який шанс був у парубка уникнути зустрічі з духом чи примарою? Бо якщо це справді була вона, то могла мчати, немов на крилах вітру. Довелося демонструвати власну хоробрість, і вершник зажадав схвильованим голосом назватися, але відповіді не отримав. Парубок повторив свою вимогу ще більш збудженим голосом. Але відповіді все одно не було. Він ще раз вперіщив по боках впертого Пороха та, заплющивши очі, з вимушеним запалом взявся співати псалми. І лише тоді тривожна тінь заворушилася, видряпалася на укіс й опинилася посеред дороги. Хоча ніч була така, що хоч в око стрель, постать невідомця все ж можна було якось розгледіти. Він виявився вершником чималих розмірів, що сидів верхи на чорному баскому коні. Він не робив ніяких пропозицій чи спроб порозумітися і тримався осторонь по той бік дороги, якою посунув, наче сліпий, старий Порох, здолавши свій переляк і впертість.
5