Барон не менше за інших переймався приготуваннями. Правду кажучи, він нічого особливого й не робив. Але цей жвавий і галасливий маленький чоловічок не міг залишатися пасивним, коли весь світ був збурений. Він метушився згори вниз по замку, сіючи нескінченний безлад. Постійно відволікав слуг від їхньої роботи, закликаючи працювати старанніше. Його голос лунав у кожній залі та кімнаті й неабияк докучав присутнім, як дзижчання синьої мухи теплого літнього дня.
Тим часом зарізали тлусте теля, ліси наповнилися галасом мисливців, кухню завалили чудовими харчами, з льохів витягали цілі океани рейнвейну та ферневейну. Навіть велика гейдельберзька діжка[12] не уникнула своєї долі. Усі були готові прийняти бажаного гостя з притаманною німцям гамірною гостинністю. Але гостя все не було. Година минала за годиною. Сонце, яке ще донедавна освітлювало низини густого лісу Оденвальду, тепер лише золотило верхівки гірських шпилів. Барон видряпався на найвищу вежу і напружив зір, сподіваючись упіймати поглядом у далечині графа та його супровід. Якоїсь миті йому здалося, що навіть побачив їх. З долини почувся відголос мисливського ріжка, що відлунював у горах. Багатьох вершників помітили трохи нижче, коли ті повільно просувалися вздовж дороги. Але коли вони вже майже дісталися підніжжя гори, то раптово подалися в іншому напрямку. Останній промінчик сонячного світла згас, кажани заметушилися в сутінках, дорога занурилася в темряву, і більше нікого не з'являлося на ній, крім селян, котрі поверталися зі своєї важкої праці.
Поки старий замок Ландхорт залишався у такому стані невизначеності, дуже цікава сцена розігралася в іншій частині Оденвальду.
Молодий граф фон Альтенбург спокійно прямував до своєї мети цією холодною дорогою, як будь-який чоловік, котрий іде до шлюбу, знаючи, що друзі позбавили його всіх неприємностей і непевності щодо результатів сватання, а наречена чекає на молодого так само, як і обід чекає на нього наприкінці цієї мандрівки. Наречений зустрічався у Вюрцбурзі зі своїм приятелем, з котрим служив на кордоні. Це був Герман фон Штаркенфауст, чи не найвправніша рука та найпалкіше серце серед німецького лицарства, котрий саме повертався з війська. Замок його батька був розташований неподалік від старої фортеці Ландхорт, але спадкова ворожнеча робила родини неприязними та чужими одна одній.
У хвилину теплої душевної зустрічі молоді товариші згадували всі свої минулі пригоди й успіхи, і граф розповів про свої наміри одружитися з молодою леді, котру він ніколи не бачив, але її чарівністю захопився вже із самих описів.
Оскільки шлях друзів лежав в одному напрямку, вони погодилися провести решту своєї мандрівки разом і, щоб не надто квапитись, виїхали з Вюрцбурґа вдосвіта, а граф дав вказівку своєму почту вирушати пізніше та наздогнати його дорогою.
Під час подорожі вони гаяли час, згадуючи про своє військове життя та пригоди. Але граф ризикував трохи втомити свого співрозмовника, без угаву розповідаючи про принади, якими славилася його наречена, та про щастя, що його чекало.
Таким робом вони піднялися в гори Оденвальду і просувалися одним із найглухіших і найзалісненіших перевалів. Здавна відомо, що ліси Німеччини завжди були так само залюднені розбійниками, як її замки — примарами. У часи, про які тут оповідається, розбишак було особливо багато, зважаючи на орди дезертирів, котрі вешталися країною. Тому й не дивно, що на подорожніх напала ціла зграя цих волоцюг у гущавині лісу. Лицарі захищалися хоробро, але їхні сили танули, — аж тут прибув почет графа. Побачивши підмогу, грабіжники потікали, однак граф отримав смертельну рану. Його повільно й обережно доправили до міста Вюрцбурґа, викликали з сусіднього монастиря священика, котрий славився своїм умінням лікувати як душу, так і тіло. Але друга половина його майстерності виявилася зайвою — час нещасного вже спливав.
Чи не з останнім подихом він попросив свого приятеля негайно ж вирушити в замок Ландхорт і пояснити фатальну причину, яка завадила йому прибути на зустріч із нареченою. Попри те, що не був по вуха закоханим, граф, однак, був дуже відповідальним і, мабуть, неабияк зацікавленим у тому, щоб його місія була швидко та чесно виконана. «Якщо це не зробити, — сказав молодик, — я не зможу спокійно спочити в своїй могилі». Він повторив ці останні слова з особливою врочистістю. Прохання вмираючого, висловлене за настільки трагічних обставин, треба було виконати без зволікань. Штаркенфауст, намагаючись заспокоїти товариша, пообіцяв обов'язково задовольнити його бажання та простягнув руку для підтвердження своїх слів. Граф потиснув її вдячно і незабаром полинув у марення. Щось згадував про свою наречену, свої зобов'язання, слово честі, вимагав свого коня, щоб поскакати до замку Ландхорт, і віддав Богові душу, уявляючи, що сідає в сідло.
12