Іншим джерелом неабиякого задоволення для нього в довгі зимові вечори були теревені з голландськими бабусями, коли вони сиділи, повернувшись до пічки, в якій пеклися яблука, шиплячи та лопаючись від вогню, і розповідали дивовижні байки про привидів і бісів, нечисті поля, зачаровані руїни, замовлені мости, зачакловані будинки, а особливо про гессенського кавалериста, або Вершника без голови із Сонної Балки, як його іноді називали. Він, своєю чергою, цілком задовольняв апетити слухачів своїми оповідками про чаклунів, а також повідомляв про погані прикмети та таємничі звуки, що витали в повітрі Коннектикуту, коли там з’явилися перші переселенці. Крім того, дивував присутніх своїми думками про комети та падучі зорі й тривожив фактом, що земля обертається і люди по півдоби живуть сторчголов.
Але за втіху притулитися до пічки, за дверцятами якої палахкотів радісний вогник від дров і куди, звісно, жоден привид не насмілювався пхати свого носа, йому доводилося дорого розплачуватися, повертаючись додому в супроводі жахіть. Які химерні силуети і тіні вставали на його шляху в туманному та лякливому блиманні сніжної ночі! З якою тугою він споглядав на якийсь тремтячий промінчик світла, що пробивався з-під фіранки далекого вікна! Як часто торопів перед засніженим чагарником, який, як стіна, перегороджував подорожньому шлях! Як часто холоднів від страшного неспокою, наляканий відлунням власних кроків по закутому льодом моріжку. Навіть не наважувався глянути через плече, боячись побачити, що хтось із потойбіччя женеться за ним! А як часто впадав у повний відчай від завивання вітру серед дерев, гадаючи, що це сам гессенський вершник шукає свою голову!
Усе це, однак, було просто нічними страхами, ілюзіями, що примарно виникають у темряві. І хоча свого часу парубок бачив достатньо духів і неодноразово стикався під час своїх самотніх мандрівок з діяннями сатани, світло все ж таки зводило нанівець усі ці видива. І він прожив би щасливе життя, попри нечистого і всі його вибрики, якби дорогу йому не перетнула істота, що може нашкодити смертній людині більше, ніж привиди, гобліни й усе відьомське поріддя вкупі. Маю на увазі жінку.
Серед шанувальників музики, котрі збиралися ввечері раз на тиждень, щоб отримати настанови в псалмоспівах, була й така собі Катріна ван Тассель, донька та єдина спадкоємиця одного заможного голландського фермера. Вона була квітучою, свіжою панною вісімнадцяти років, пухкенькою, як куріпка, дозрілою, манливою і з такими рожевими щічками, як персики в саду її батька. Юнка славилася не лише своєю вродою, але й майбутнім спадком. Вона була маленькою кокеткою, що виявлялося навіть у манері одягатися, у поєднанні старовинної та сучасної моди, що найбільше підкреслювало чарівність дівчини. Вона носила прикрасу з чистого жовтого золота, яку її прабабуся привезла із Саардама, звабливий старомодний корсаж і провокаційно коротку спідницю, що оголювала найстрункіші ніжки в усій околиці.
Ікабот Крейн мав м'яке та велелюбне серце і не цурався прекрасної статі. Не залишається сумнівів, що такий спокусливий шматочок за короткий час знайшов схвалення в його очах. Особливо після того, як він навідав цю свою ученицю в її батьківській оселі. Старий Балтус ван Тассель був ідеальним взірцем успішного, задоволеного собою ліберального фермера. Він рідко, щоправда, поширював свої погляди чи думки за огорожу власної ферми, але в межах свого маєтку чоловік почувався затишно, щасливо і цілком добре. Він був задоволений своїми статками, але не хизувався ними. Пишався повним достатком, а не способом життя, який вів. Його твердиня розкинулася на берегах Гудзону, в одному із тих зелених, затишних, родючих куточків, в яких голландські селяни дуже полюбляють осідати. Високий в’яз розкинув своє широке гілляччя, а з його коріння витікало джерело м’якої та солодкої води, що струменіла з добре прилагодженої тут бочечки.
Вода перетікала, виблискуючи в траві, до сусіднього струмка, який тихо дзюрчав серед карликових верб і вільшаника. Неподалік на фермі стояла велика комора, що могла б за потреби служити приміщенням для церкви. Кожне вікно і щілина будівлі, здавалося, ось-ось лусне від фермерських статків. З ранку до вечора чулися звуки ціпа, ластівки та шпаки збирали зерно і весело щебетали під стріхою. Цілі зграї голубів — деякі одним оком спостерігаючи за погодою, інші ховаючи голови під крило або схиляючи їх на свої груди, а ще інші надимаючись, вуркочучи і кланяючись своїм самичкам — тішилися сонячному світлу на дахах. Гладкі неповороткі свині, навдивовижу спокійні, рохкали в затінку хліва, з якого час від часу, щоб хапнути повітря, вибігали поросята. У водоймі неподалік плавала велетенська ескадра білосніжних гусей, які конвоювали цілий флот качок. Полки індиків заповнювали своїм гоготінням фермерський двір, а цесарки сварливим, невдоволеним плачем нагадували схильних до чвар ґаздинь. До всього цього перед коморою походжав галантний півень, взірець чоловіка, воїна та бездоганного джентльмена. Він махав своїми блискучими крилами, напинався від гордощів, що переповнювали його серце, іноді дряпав землю ногою, а потім ґречно закликав свою голодну родину поласувати соковитим шматочком, який зумів виявити.