Незважаючи на надмірну обережність Вольферта, котрий запам’ятовував якісь орієнтири, вони ще довго не могли знайти потрібне місце серед дерев, де мав бути закопаний скарб. Аж нарешті таки дісталися до того виступу скелі. Вольферт оглянув його схил, присвічуючи собі ліхтарем, і впізнав три містичні хрестики. їхні серця забилися просто шалено, адже на них чекало доленосне випробування, від якого залежали всі сподівання.
Ліхтар тримав Вольферт Веббер, а лікар витягнув свою рамку. Це була невеличка паличка, кінці якої він міцно тримав у руках і середина якої стирчала догори. Лікар совав своїм інструментом на певній відстані від землі з місця на місце, але якийсь час не було жодного ефекту. Вольферт спрямував на супутника світло ліхтаря, міцно його тримаючи, і стежив за діями лікаря, затамувавши подих. Поступово рамка стала повільно обертатися. Лікар стиснув її ще дужче, його руки тремтіли від збудження. Знаряддя продовжувало повільно обертатися, поки середина рамки не перемістилася перпендикулярно до землі і не перевернулася вниз. Вона вказувала на одне місце так само чітко, як голка компаса на північ.
— Це те місце! — зронив лікар ледве чутно.
Серце Вольферта підскочило йому аж до горлянки.
— Будемо копати? — спитав Сем, хапаючи лопату.
— Potstausends,[24] ні! — поспішно заперечив маленький лікар.
Він звелів своїм компаньйонам триматися ближче і зберігати повну тишу. Треба було вжити певних запобіжних заходів і виконати ритуал захисту від злих духів, які стережуть закопаний скарб, щоб ті не завдали їм шкоди. Після цього медик обвів колом зазначене місце, всередині якого опинилися всі троє. Потім він зібрав сухі гілочки та листя і розпалив багаття, в яке кинув якесь зілля та сушені трави, що приніс у своєму кошику. Піднявся густий дим, який розповсюдив їдкий запах, віддавало сіркою та гуаровою камеддю, можливо, це було приємно для нюхових рецепторів духів, але той запах мало не задушив бідного Вольферта і викликав у нього кашель та чхання, від чого аж гай загудів. Доктор Кніппергаузен розстебнув свій фоліант, який носив під пахвою, там був надрукований червоними та чорними літерами якийсь текст німецькою. Поки Вольферт тримав ліхтар, лікар насунув на свій ніс окуляри і прочитав кілька заклять латинською та німецькою мовами. Тоді він наказав Семові взяти кирку та приступити до роботи. Твердий ґрунт вперто пручався, підтверджуючи, що його багато років не турбували. Пробившись крізь верхній шар, Сем дійшов до піску та гравію, вправно відкидав їх лопатою праворуч і ліворуч.
— Цить! — вигукнув Вольферт, котрому наче здалося, що хтось прямує по сухому листю і шурхотить у кущах.
Сем зупинився на мить, і присутні прислухалися. Але ніяких кроків так і не почули. Лише кажан пролетів над ними в тиші, якась птаха вирвалася зі свого гнізда, налякана світлом, що виблискувало серед дерев, і покружляла над полум'ям. У панівній тиші лісу вони могли розрізнити лише гуркіт потоку вздовж скелястого берега та ревіння бурунів Брами Пекла.
Сем продовжив свою роботу і вже викопав чималу яму. Лікар стояв на краю, читаючи час від часу формули з чорного аркуша книжки або кидаючи у вогонь ще зілля і трави. А Вольферт із тривогою зазирав у яму, не спускаючи з очей жодного руху заступу. Той, хто спостерігав би за цієї сценою та побачив дивним чином запалене багаття, ліхтар, у світлі якого видніється червона мантія Вольферта, міг би помилково визнати невеличкого лікаря за якогось огидного мага, котрий проказує свої закляття, а сивочолого Сема — за чудернацьке створіння, що слухняно виконує накази свого господаря.
Незабаром лопата рибалки вдарилась об щось, що зазвучало порожнисто. Цей звук завібрував у серці Вольферта. Негр повторив свою спробу заступом.