Сказано — зроблено, і він вирушив до перукарні.
Коли ж повернувся до таверни, місце, де він сидів перед тим, було зайняте, тож він міг бачити себе в люстрі тільки здалека. Але цього було цілком достатньо, аби пересвідчитись, як він змінився, помолодшав і погарнішав. Так, йому здавалося, ніби від його обличчя йде сяйво, яке приховує обшарпаність його одягу, сорочку, що протерлася на грудях, краватку в червоно-білу смужку, зав’язану під коміром із дрантявими краями.
Отже, наш Андреас сів і, свідомий свого оновлення, твердим голосом, який колись був йому властивий і тепер повернувся, наче старий добрий друг, замовив собі café, arrosé rhum. Що йому і подали, до того ж, як він нібито помітив, із належним пошануванням, що його офіціанти зазвичай виявляють гідним поваги гостям. Це винятково полестило нашому Андреасові, вивищило його у власних очах і підтвердило його здогад, що день народження у нього саме сьогодні.
Якийсь пан, що сидів сам-один поблизу волоцюги, довго приглядався до нього, потім обернувся і сказав:
— Не хочете трохи заробити? Можете попрацювати в мене. Справа в тім, що завтра я переїжджаю. Ви могли би допомогти моїй дружині та вантажникам. Здається, ви доволі міцний. Ви ж можете? Ви ж хочете?
— Звісно, хочу, — відповів Андреас.
– І скільки візьмете, — запитав незнайомий пан, — за два дні роботи? Завтра і в суботу? Бо я, щоби ви знали, маю доволі велике помешкання, а переїжджаю у ще більше. І меблів у мене теж чимало. А сам я буду зайнятий у себе в крамниці.
— Прошу, я готовий! — сказав волоцюга.
— Вип’єте? — запитав незнайомий пан. І замовив два перно, і вони випили, цей пан і Андреас, і домовились про платню: вона становила двісті франків.
— Ще по одному? — запитав пан, випивши перший келишок перно.
— Але цього разу платитиму я, — сказав волоцюга Андреас. — Бо ви мене не знаєте: я людина честі. Чесний робітник. Подивіться на мої руки! — І він показав свої руки. — Брудні, мозолисті, але чесні руки робітника.
— Оце я люблю! — вигукнув незнайомий пан. Він мав осяйні очі, рожеве дитяче личко і рівнесенько посередині обличчя — маленькі чорні вусики. Загалом, це був доволі симпатичний чоловік. І Андреасові він сподобався.
Тож вони випили, і за другу порцію заплатив Андреас. А коли пан з дитячим личком підвівся, Андреас побачив, що він вельми огрядний. Пан витяг із портмоне візитівку і написав на ній свою адресу. А потому з того ж таки портмоне витяг банкноту в сто франків і простягнув одне з другим Андреасові, промовивши:
— Це, щоби ви завтра неодмінно прийшли! Завтра вранці о восьмій! Не забудьте! Решту отримаєте потім! А після роботи ми знову разом вип’ємо аперитиву. До побачення, любий друже! — сказав огрядний пан з дитячим личком і пішов, а Андреаса ніщо так не здивувало, як той факт, що і візитівку, і гроші огрядний пан витяг з того самого портмоне.
Тепер, маючи гроші і перспективу заробити ще більше, Андреас вирішив теж придбати портмоне. З цією метою він вирушив на пошуки галантерейної крамниці. У першій же, яка трапилася йому на шляху, за прилавком стояла молода продавчиня. У строгій чорній сукні, з білим нагрудником, льочками на голові і важким золотим браслетом на правому зап’ястку, вона видалася йому вельми вродливою. Андреас зняв перед нею капелюха і весело сказав:
— Я шукаю портмоне.
Дівчина окинула швидким поглядом його обшарпаний одяг, але в цьому погляді не було нічого злого, просто вона хотіла оцінити клієнта. Адже у неї в крамниці були дорогі, середні і дешеві портмоне. Аби не ставити зайвих запитань, вона одразу ж вилізла на драбину і з найвищої полиці зняла коробку. Там зберігалися портмоне, які інколи повертали клієнти, щоб обміняти їх на інші. Тут Андреас побачив, що дівчина має дуже гарні ноги і дуже елегантні черевички, і йому згадалися ті напівзабуті часи, коли він гладив такі литки, цілував такі ніжки; але облич, облич тих жінок він уже не пам’ятав; за винятком одного-єдиного — обличчя тої, через яку потрапив до криміналу. Тим часом дівчина злізла з драбини, відкрила коробку, і Андреас вибрав портмоне — взяв одне з тих, які лежали згори, особливо не приглядаючись. Він заплатив, знову вдягнув капелюха і посміхнувся дівчині, а дівчина посміхнулася йому. Розсіяно запхав він в кишеню нове портмоне, але грошей у нього не переклав. Раптом придбання портмоне видалося йому безглуздим. Натомість драбина і ноги дівчини не йшли йому з голови. Тому він вирушив у напрямку Монмартра, на пошуки тих місць, де раніше віддавався утіхам. В одному стрімкому й вузькому завулку він знайшов знайому таверну з дівчатами. Він сів з ними за столик, заплатив за напої і вибрав одну з дівчат, ту, що сиділа найближче. Потім пішов до неї. І хоча був ще тільки ранній вечір, він проспав там до світанку — господарі мали добре серце і дали йому виспатись.
Наступного ранку, тобто в п’ятницю, Андреас пішов на роботу, до огрядного пана. Там треба було допомагати господині дому пакувати речі, і хоча вантажники вже взялися до своєї праці, Андреасові залишилося ще чимало завдань, важких і не дуже. Упродовж дня він відчув, як до його м’язів повертається сила, і тішився роботі. Адже він виріс з роботою, був гірником, як і його батько, а ще трішки селянином, як його дід. От якби тільки його так не шарпала господиня, віддаючи безглузді накази і посилаючи то туди, то сюди, так що він не знав, за що йому хапатись. Але вона сама хвилювалась, і Андреас це розумів. Їй теж було нелегко отак ні сіло, ні впало переселятися, і, можливо, вона навіть боялася нового дому. Вона стояла вбрана, в плащі, капелюсі і рукавичках, з торбинкою і парасолькою, хоча мала би знати, що їй доведеться ще цілий день і цілу ніч, та ще й частину завтрашнього дня провести в цьому домі. Час до часу вона машинально підфарбовувала собі губи, і Андреас чудово її розумів. Вона ж була дамою.
Андреас пропрацював цілий день. Коли він закінчив, господиня сказала йому:
— Приходьте завтра, рівно о сьомій ранку.
Вона витягла зі своєї торбинки гаманець зі срібними монетами. Довго длубалася в ньому, взяла монету в десять франків, але сховала її назад, а тоді зважилася на п’ять франків.
— Це ваші чайові! — сказала вона. — Але не пропийте їх всі, і завтра приходьте вчасно!
Андреас подякував і пішов. Він пропив свої чайові, але не більше. Цю ніч він провів у маленькому готелі.
Його збудили о шостій ранку. І він бадьоро вирушив до праці.
Таким чином, наступного ранку він прийшов раніше за вантажників. Як і напередодні, господиня вже стояла вбрана, в капелюшку та рукавичках, наче зовсім і не лягала спати. Вона привітно сказала Андреасові:
— Бачу, ви послухали мого застереження і справді не пропили вчора всіх грошей.
Андреас взявся до роботи. Потім відпровадив господиню до нового дому, куди переселялася родина, і дочекався, поки не прийшов симпатичний гладун і не видав йому обіцяну платню.
— А ще я запрошую вас випити зі мною, — сказав гладун. — Ходімо.
Але тут втрутилася господиня і не дозволила їм цього. Вона просто-таки загородила чоловікові дорогу і сказала:
— Ми вже сідаємо вечеряти.
Тож Андреас пішов сам, і цього вечора він пив сам і їв сам, потім зайшов ще до двох таверн, аби випити за шинквасом. Пив він добряче, але не напивався і пильнував, щоб не видати забагато грошей, бо наступного ранку, пам’ятаючи про свою обіцянку, хотів піти в каплицю Святої Марії Батіньольської, аби повернути маленькій святій Терезі принаймні частину свого боргу. Однак випив саме стільки, щоб втратити пильне око та інстинкт, яких дає людині бідність, і не зміг знайти в тому районі найдешевшого готелю.
Отже, він знайшов трішки дорожчий готель, тут йому теж довелося заплатити наперед, бо він був у обдертому одязі та без речей. Але він тим не переймався і спав спокійно, мало не до полудня. Розбудили його дзвони сусідньої церкви, і він одразу ж згадав, який нині важливий день — неділя; тож йому треба йти до маленької Святої Терези, щоби повернути їй борг. Андреас мигцем вдягнувся і швидкими кроками подався до того місця, де розташована капличка. Однак на месу, що почалася о десятій годині, спізнився. Коли він підійшов, назустріч йому вже сунув натовп людей, які виходили з церкви. Він запитав, коли починається наступна меса, і йому відповіли, що о дванадцятій. Дещо розгублено зупинився біля входу в каплицю. У нього ще була година часу, і цю годину йому зовсім не хотілося провести на вулиці. Отже він роззирнувся, де б найкраще зачекати, і побачив праворуч, навскіс від каплиці, бістро. Туди і пішов, вирішивши перечекати там годину, яка ще залишилася.