Потім, розкладаючи перед собою на столі свої напівзотлілі документи, Андреас згадав, як багато років тому, одного дня приїхав сюди, довідавшись із газетного оголошення, що у Франції потрібні гірники. А він все життя мріяв про далекі краї. І він працював на копальнях Квебека, а замешкав у своїх земляків, подружжя Шебєц. І покохав жінку, а коли чоловік одного разу мало не забив її до смерті, Андреас вбив того чоловіка. За що й відсидів два роки в криміналі. Цією жінкою і була Кароліна.
Про це все думав Андреас, розглядаючи свої вже недійсні документи. І потім знову замовив перно, бо почувався вельми нещасним.
Коли він врешті підвівся, то відчув щось схоже на голод, але це був особливий голод, який нападає тільки на пияків. Це певного роду жадання чогось (не їжі), яке триває лише кілька секунд і вгамовується негайно, тільки-но той, хто його відчуває, уявить собі певний напій, який йому в цей певний момент видається особливо ласим. Андреас уже давно забув своє прізвище. Але тепер, переглянувши свої недійсні документи, він згадав, що його прізвище Картак: Андреас Картак. І в нього виникло таке відчуття, ніби вперше за багато років він знову знайшов сам себе.
Однак він трохи гнівався на долю за те, що вона не послала йому знову сюди, в цю кав’ярню, як минулого разу, гладкого вусатого пана з дитячим личком, який дав би йому можливість заробити грошей. Адже ні до чого люди не звикають так швидко, як до чудес, якщо вони трапляються з ними раз, другий, третій. Так! Природа людей така, що вони навіть гніваються, якщо доля не пропонує їм безперервно все те, що, як здавалося, пообіцяло випадкове й тимчасове везіння. Такими є люди — чого ж іншого ми очікували від Андреаса? Отож, решту дня він провів у різних інших тавернах і вже навіть змирився з тим, що час пережитих ним чудес минув, остаточно минув, і до нього знову повернулося його старе життя. І згідний прийняти той повільний занепад, до якого завжди готові пияки — непитущим цього ніколи не збагнути! — Андреас знову подався на береги Сени, під мости.
Там він спав, то вдень, то вночі, так, як звик за останній рік, то там, то тут позичаючи в одного зі своїх товаришів у нещасті пляшку шнапсу — аж до ночі з четверга на п’ятницю.
А в ту ніч йому наснилося, що прийшла до нього маленька Тереза в подобі білявої дівчинки з кучериками і сказала йому: «Чому ти не був у мене останньої неділі?» І маленька свята виглядала точнісінько так, як він багато років тому уявляв собі свою доньку. Але ж він не мав жодної доньки! І уві сні він сказав маленькій Терезі: «Як ти зі мною розмовляєш? Ти забула, що я твій батько?» На що мала відповіла: «Вибач, батьку, але зроби мені послугу і прийди післязавтра, в неділю, до мене в церкву Святої Марії Батіньольської».
Після цієї ночі, після цього сну Андреас підвівся, бадьорий, як тиждень тому, коли з ним іще траплялися дива, так ніби він сприйняв цей сон за справжнє чудо. Йому знову закортіло помитися в річці. Але перед тим, як зняти жакет, він сягнув до лівої нагрудної кишені в несмілій надії, що там могло залишитися трохи грошей, про які він, можливо, забув. Отже, він поліз до лівої внутрішньої кишені свого жакета, і його рука не намацала там жодної купюри, натомість там було шкіряне портмоне, куплене кілька днів тому. Він витяг його і побачив, що воно геть дешеве, обміняне кимось на нове, але чого ще можна було очікувати! Спилок. Волова шкіра. Андреас розглядав портмоне, бо ніяк не міг пригадати, де й коли і навіщо його купив. «Як ця штука до мене потрапила?» — питав він себе. Врешті-решт він відкрив портмоне і побачив, що в ньому є два відділення. Із зацікавленням зазирнув у кожне, і в одному з них лежала купюра. Андреас витяг її — це була купюра в тисячу франків.
Цю тисячу франків він негайно запхав до кишені штанів, пішов на берег Сени, і не озираючись на своїх товаришів у нещасті, помив обличчя і навіть шию, і робив це майже весело. Після цього він знову вдягнув жакет і розпочав новий день тим, що пішов до тютюнового кіоску купити цигарок. У нього залишалось достатньо дріб’язку, аби заплатити за цигарки, але він не знав, чи матиме ще нагоду розміняти купюру в тисячу франків, яку таким дивним чином знайшов у себе в портмоне. Йому таки вистачило життєвого досвіду, щоби здогадатися, що в очах світу, світу авторитетного, між його одягом, його виглядом і купюрою у тисячу франків існує помітна невідповідність. Але, набравшись завдяки новому чуду відваги, вирішив спробувати. Задіявши рештки глузду, він звернувся до пана за касою тютюнового кіоску з такими словами:
— Прошу дуже, якщо ви не можете розміняти тисячу франків, я дам вам дрібніші гроші. Але мені хотілося б її розміняти.
На здивування Андреаса, продавець кіоску відповів:
— Навпаки! Мені якраз потрібна купюра в тисячу франків. Ви нагодилися дуже доречно.
І власник розміняв йому тисячофранкову купюру. Після цього Андреас трохи затримався біля шинквасу і випив три келихи білого вина; так би мовити, із вдячності долі.
Поки він отак стояв за шинквасом, йому впав у вічі малюнок у рамочці, який висів на стіні за широкою спиною господаря, і цей малюнок нагадав йому старого шкільного приятеля з Ольшовіце. Андреас запитав господаря:
— Хто це? Здається, я його знаю.
На це і господар, і всі відвідувачі, які стояли за шинквасом, гучно розреготалися. І всі вони закричали:
— Ти ба! Він не знає, хто це!
Насправді ж це був славетний футболіст Кан'як, уродженець Сілезії, прекрасно відомий усім нормальним людям. Та звідки його могли знати алкоголіки, які спали під мостами через Сену, як, наприклад, наш Андреас? Йому стало соромно, а надто через те, що він щойно розміняв тисячофранкову купюру, тож Андреас поквапився збрехати:
— О, звісно, я його знаю, це навіть мій друг. Просто малюнок видався мені невдалим.
І щоби його більше ні про що не питали, швидко розрахувався і пішов.
Тепер він відчув голод. Зайшов у найближчий ресторан, поїв, випив червоного вина, а після сиру й кави вирішив решту дня провести в кінотеатрі. От тільки не знав, у якому. І, свідомий того, що наразі в нього в кишені не менше грошей, ніж у будь-кого з тих заможних чоловіків, які ідуть йому назустріч вулицею, подався на Великі бульвари. Між Оперою і бульваром Капуцинів він почав шукати фільм, який міг би йому сподобатися, і врешті знайшов. На плакаті, що анонсував цей фільм, було зображено чоловіка, який очевидно мав намір загинути у небезпечній пригоді. Як повідомляв плакат, герой ішов безжальною, спаленою сонцем пустелею. Саме на цей фільм і пішов Андреас. Він почав дивитися стрічку про чоловіка, який іде спаленою сонцем пустелею, і вже був готовий вважати героя симпатичним і відчути свою спорідненість із ним, як раптом у сюжеті відбувся несподівано щасливий поворот: чоловіка в пустелі врятував науково-дослідний караван, що проходив неподалік, і повернув його в лоно європейської цивілізації. Після цього Андреас втратив будь-яку симпатію до героя фільму. Та тільки-но він зібрався підвестися, як на екрані з’явився портрет його однокласника, якого він уранці, стоячи біля шинквасу, бачив за спиною господаря. Це був славетний футболіст Кан’як. Тут Андреас згадав, що колись, років двадцять тому, сидів з тим Кан’яком за однією партою, і вирішив завтра ж довідатися, чи не в Парижі, бува, зараз його старий шкільний приятель.
Адже наш Андреас мав у кишені не менше, ніж дев’ятсот вісімдесят франків.
А це немало.
Але ще перед тим, як вийти з кінотеатру, Андреас зметикував, що не потрібно чекати до ранку, аби знайти адресу свого друга й однокласника, а надто враховуючи ту досить-таки велику суму, яка лежала у нього в кишені.
Усвідомлюючи, скільки грошей у нього залишилося, Андреас так посміливішав, що вирішив просто в касі запитати адресу свого друга, славетного футболіста Кан’яка. Він гадав, що для цього треба буде звернутися особисто до директора кінотеатру. Та ні! Хто ще був такий відомий у всьому Парижі, як футболіст Кан’як? Його адресу знав навіть білетер при вході. Кан’як мешкав у готелі на Єлисейських полях. Білетер одразу ж назвав готель; і наш Андреас, не зволікаючи, вирушив туди.