Це був пристойний, маленький і спокійний готель, один із тих готелів, у яких зазвичай полюбляють селитися футболісти та боксери, еліта нашого часу. У фойє Андреас відчув себе трохи чужим, та й працівникам готелю він теж видався якимось чужинцем. Проте вони сказали, що відомий футболіст Кан’як зараз у себе і в кожну мить може спуститися у фойє.
За кілька хвилин той і справді вийшов, і вони з Андреасом ураз впізнали одне одного. Ще стоячи у фойє, почали обмінюватися давніми шкільними спогадами, а потім пішли разом вечеряти, і обидва щиро тішились цій зустрічі. Отже, вони вечеряли разом, і якось між іншим славетний футболіст запитав у свого друга-обірванця:
— Чому в тебе такий обшарпаний вигляд, і взагалі — що на тобі за дрантя?
— Було би жахливо, — відказав Андреас, — якби я зараз почав розповідати, як це все сталося. Це добряче зіпсувало би нам радість від нашої щасливої зустрічі. Не варто про це говорити. Поговорімо про щось веселе.
— Я маю багато костюмів, — сказав славетний футболіст Кан’як. — І буду радий віддати тобі котрийсь із них. Ти сидів зі мною за однією партою і давав мені списати. Що для мене якийсь костюм! Куди тобі його прислати?
— Прислати ти не зможеш, — відказав Андреас, — просто тому, що в мене нема адреси. Я вже довший час живу на берегах Сени, під мостами.
— То я винайму тобі кімнату, — сказав футболіст Кан’як, — бодай для того, аби можна було подарувати тобі костюм. Ходімо!
Повечерявши, вони пішли, і футболіст Кан’як винайняв кімнату. Кімната коштувала двадцять п’ять франків на добу і була розташована неподалік від чудової паризької церкви, відомої як «Мадлен».
Кімната була на шостому поверсі, і Андреасові з футболістом довелося скористатися ліфтом. Андреас, звісно, не мав багажу. Але ні портьє, ні ліфтяр, ані хтось із персоналу готелю цьому не здивувалися. Адже це було диво, а всередині дива немає нічого, чому можна було б дивуватися. Коли обидва приятелі стояли в кімнаті нагорі, футболіст Кан’як сказав своєму однокласникові Андреасу:
— Тобі, певно, потрібне мило.
— Наш брат, — відказав Андреас, — може жити і без мила. Я збираюся прожити тут тиждень без мила, але однаково митимуся. Та зараз хотів би замовити щось випити на честь цієї кімнати.
І футболіст замовив пляшку коньяку. Вони випили її до дна. Після цього вийшли з готелю, взяли таксі і поїхали на Монмартр, до тої самої кав’ярні, де сиділи дівчата і де Андреас побував лише кілька днів тому. Вони просиділи там дві години, обмінюючись спогадами про шкільні часи, після чого футболіст відпровадив Андреаса додому, тобто, в готель, у винайняту для нього кімнату, і сказав:
— Уже пізно. Я залишу тебе самого. Завтра пришлю тобі два костюми. І… Може, тобі потрібні гроші?
— Ні, — відповів Андреас, — я маю дев’ятсот вісімдесят франків, а це немало. Іди додому!
— Я зайду до тебе за два-три дні, — пообіцяв друг-футболіст.
Кімната, у якій відтепер мешкав Андреас, мала номер вісімдесят дев’ять. Залишившись сам, Андреас одразу ж сів у зручний, обтягнений рожевим репсом фотель і роззирнувся. Спершу він побачив рожеві шовкові шпалери, суцільний малюнок яких переривався ніжно-золотистими папужачими голівками, на стінах три кнопки зі слонової кістки, справа, на одвірку, поряд із ліжком накаслик і на ньому лампу з темно-зеленим абажуром, а ще — двері з круглою білою клямкою, за якими ховалося щось таємниче, принаймні для Андреаса. Крім того, поблизу ліжка був чорний телефон, прикріплений таким чином, щоб той, хто лежав у ліжку, міг без зусиль взяти слухавку правою рукою.
Андреас вже досить довго розглядав покій і вирішив ознайомитися з ним поближче, та раптом його охопила цікавість. Справа в тім, що двері з білою клямкою його пантеличили, і, незважаючи на свій страх і на те, що він не був звиклий до готельних номерів, Андреас підвівся і вирішив подивитися, куди ведуть двері. Він думав, що вони, звісно ж, замкнені. Яким же було його здивування, коли двері добровільно, майже послужливо відчинилися!
Тепер Андреас побачив, що це була лазничка, з блискучими кахлями, зі сліпучо-білою ванною і туалетом, словом, те, що в його колах прийнято називати нужником.
У цю мить він відчув потребу помитися і відкрутив обидва крани, пустивши до ванни гарячу і холодну воду. А коли роздягнувся, щоб у неї залізти, то пошкодував, що не має сорочок, бо, скинувши з себе ту, що була на ньому, побачив що вона дуже брудна, і вже наперед боявся моменту, коли, вийшовши з ванни, буде змушений вдягнути її знову.
Він зайшов у воду, усвідомлюючи, що дуже давно не мився. Купався з насолодою, потім підвівся, вдягнувся і не знав, що робити далі. Радше з розгубленості, аніж із цікавості він відчинив двері своєї кімнати, визирнув у коридор і побачив там молоду жінку, яка щойно, як і він сам, вийшла зі свого номера. Йому здалося, що вона гарна і молода. Так, вона нагадала йому продавчиню в крамниці, де він придбав портмоне, і навіть трішки Кароліну, тому він злегка вклонився перед нею і привітався, і позаяк вона кивнула йому у відповідь, він зібрався на силі та сказав їй відверто:
— Ви вродлива.
— Ви мені теж подобаєтеся, — відповіла вона, — Хвилинку! Можливо, ми з вами побачимося завтра.
І зникла в темноті коридору. Андреас, відчувши раптом потребу в коханні, подивився на номер дверей, за якими мешкала ця жінка.
А це був номер вісімдесят сім. І Андреас закарбував його у своєму серці.
Він повернувся назад до своєї кімнати, зачекав, прислухався і вирішив не чекати ранку, щоби зустрітися з гарною дівчиною. За останні дні він вже переконався, завдяки майже безперервній низці чудес, що на нього зійшла милість, і саме тому вважав, що має право на деяку зухвалість і, припустив, що, так би мовити, з увічливості мусив би навіть піти назустріч своїй милості, анітрішки її не применшуючи. Отже, тільки-но зачувши тихі кроки дівчини з вісімдесят сьомого номера, він обережно прочинив двері своєї кімнати і, визирнувши у щілину, побачив, що це й справді вона і що вона повертається до себе в кімнату. А от чого він, однак, не помітив внаслідок повної відсутності досвіду в останні роки, була та недругорядна обставина, що гарна дівчина помітила, як він підглядає. І тоді вона — як навчили її фах і звичка — хутко навела позірний порядок у своїй кімнатці, згасила верхню люстру, лягла на ліжко, взяла в руку книжку і при світлі лампи на накаслику почала читати, хоча це й була книжка, яку вона вже давно прочитала.
За якийсь час, як вона і сподівалася, хтось несміло застукав у її двері, і ввійшов Андреас. На порозі він зупинився, хоча був упевнений, що за мить уже отримає запрошення підійти ближче. А гарна дівчина не змінила пози, навіть не випустила з рук книжки, і лише запитала:
– І чого ви бажаєте?
Андреас, набравшись упевненості в собі завдяки купелі, милу, фотелю, шпалерам, папужим головам і костюму, відповів:
— Я не можу чекати до завтра, шановна.
Дівчина мовчала.
Андреас підійшов ближче, запитав, що вона читає і сказав щиро:
— Мене книжки не цікавлять.
— Я тут лише тимчасово, — сказала дівчина, не підводячись із ліжка, — і буду лише до неділі. У понеділок я мушу знову виступати в Каннах.
— Як хто? — поцікавився Андреас.
— Я танцюю в казино. Мене звуть Ґабі. Ви що, ніколи не чули мого імені?
— Звісно, я знаю його з газет, — збрехав Андреас і хотів додати: «Якими я вкриваюся». Але стримався.
Він присів на краєчок ліжка, і гарна дівчина не мала нічого проти. Вона навіть відклала книжку, і Андреас залишився в кімнаті вісімдесят сім до ранку.
У суботу вранці він прокинувся з твердим рішенням не розлучатися з гарною дівчиною до самого її від’їзду. Так, у ньому навіть цвіла ніжна думка про подорож до Канн із молодою жінкою, бо, як усі злидарі, він був схильний вважати маленькі суми, які лежали у нього в кишені (а особливо схильні до цього питущі злидарі), великими. Тож уранці він ще раз перерахував свої дев’ятсот вісімдесят франків. А оскільки вони лежали в портмоне, а портмоне — в кишені нового костюма, то ця сума виросла в його уяві в десять разів. Тому він зовсім не розхвилювався, коли гарна дівчина, через годину після того, як він її залишив, без стуку зайшла до нього в кімнату, і на її запитання, як вони вдвох проведуть суботу перед її від’їздом до Канн, відповів знічев'я: «У Фонтенбло». Десь, можливо в напівсні, він чув цю назву. У будь-якому разі, він і сам до пуття не розумів, чому і навіщо вона зірвалася йому з язика.