Отже, вони взяли таксі і поїхали до Фонтенбло, а там виявилося, що гарна дівчина знає добрий ресторан, у якому можна поїсти доброї їжі й попити доброго пиття. Знала вона і тамтешнього офіціанта і називала його просто на ім’я. І якби наш Андреас був за природою ревнивим, то міг би й розлютитися. Але він не був ревнивим, тож і не розлютився. Якийсь час вони провели за частунками та питвом, потім поїхали назад, знову на таксі, і ось перед ними лежав сяйливий вечірній Париж, а вони не знали, що їм робити, як не знають люди, які не належать одне одному, а просто випадково здибалися. Ніч розстелилася перед ними як надміру світла пустеля.
А вони вже не знали, що їм одне з одним робити, після того, як легковажно змарнували те суттєве пережиття, яке буває дається чоловікові та жінці. Отже вони вирішили піти в кіно — що ще залишається людям нашого часу, коли вони не знають, куди їм податися. І от вони сиділи в кінотеатрі, але темряви там не було, не було й пітьми, це можна було лише заледве назвати потемками. І вони тиснули одне одному руки, дівчина і наш друзяка Андреас. Але його потиск був байдужим, і він сам від того страждав. Він сам. Тому, коли почалася перерва, він вирішив піти зі своєю гарною дівчиною у фойє і випити, і вони туди пішли і випили. А фільм його більше аніскілечки не цікавив. Вони повернулися до готелю в доволі великому сум'ятті.
Наступного ранку — а це була неділя — Андреас прокинувся з усвідомленням свого обов’язку: він мусить повернути гроші. Він підвівся швидше, ніж напередодні, так швидко, що гарна дівчина прокинулась і налякано запитала:
— Що за поспіх, Андреасе?
— Мушу повернути борг, — сказав Андреас.
— Як? Сьогодні, в неділю? — здивувалася гарна дівчина.
— Так, сьогодні, в неділю, — підтвердив Андреас.
— А кому ти заборгував ці гроші — чоловікові чи жінці?
— Жінці, — нерішуче вимовив Андреас.
— Як вона називається?
— Тереза.
Тут гарна дівчина підскочила з ліжка, стиснула кулаки і вдарила Андреаса просто в обличчя.
Вона втекла з його кімнати, а він вийшов з готелю. І, не озираючись, покрокував у напрямку Святої Марії Батільонської, твердо переконаний, що нині врешті зможе віддати маленькій Терезі двісті франків.
Тепер Провидіння, або, як сказали б менш віруючі люди, випадок, хотіло, щоб Андреас знову трохи спізнився на месу, що почалась о десятій годині. І очевидно, що він побачив неподалік від церкви те бістро, в якому вже випивав минулого разу, і що зайшов туди знову.
Отже, він замовив випити. Але з обережності, притаманної йому і всім бідним світу сього, навіть якщо вони переживають чудо за чудом, він вирішив спершу перевірити, чи справді має достатньо грошей, і витяг своє портмоне. І тут побачив, що від його дев'ятисот вісімдесяти франків майже нічого не залишилося.
Він нарахував лише двісті п’ятдесят, замислився й збагнув, що гроші в нього забрала гарна дівчина в готелі. Але наш Андреас тим не переймався. Він сказав собі, що за кожне задоволення слід платити, а задоволення він отримав, тож мусив був заплатити.
Він хотів зачекати тут, поки не задзвонять дзвони, дзвони сусідньої каплиці, щоби піти на месу і врешті повернути борг маленькій святій. Тим часом йому захотілося випити, і він замовив випити. Він пив. Дзвони, які закликали до меси, почали гудіти, і він гукнув: «Офіціанте, рахунок!», розрахувався, підвівся, вийшов на вулицю і просто під дверима зіштовхнувся з дуже високим широкоплечим чоловіком. Він одразу ж назвав його на ім’я: «Войтех». А той водночас вигукнув: «Андреас!». І вони кинулись один одному в обійми, тому що обоє були колись гірниками в Квебеку і разом працювали на тій самій копальні.
— Якби ти тут на мене зачекав, — сказав Андреас, — лише двадцять хвилин, скільки потриває ця меса, ні хвилини довше!
— Нізащо, — сказав Войтех. — Відколи це ти взагалі ходиш до меси? Терпіти не можу попів, а ще менше — тих, хто до них ходить.
— Але я іду до маленької Терези, — заперечив Андреас, — я винен їй гроші.
— Ти маєш на увазі маленьку Святу Терезу? — перепитав Войтех.
— Так, саме її, — підтвердив Андреас.
— Скільки ти їй винен? — поцікавився Войтех.
— Двісті франків! — сказав Андреас.
— Тоді я піду з тобою! — сказав Войтех.
Дзвони все ще дзвеніли. Приятелі зайшли до церкви. Меса щойно почалась, і Войтех прошепотів Андреасові:
— Негайно дай мені сто франків! Я раптом згадав, що на вулиці на мене чекає один знайомий. Бо інакше я потраплю до криміналу!
Андреас не вагаючись віддав йому всі двісті франків, які в нього ще були, і сказав:
— Я зараз вийду до тебе.
Щойно він зрозумів, що в нього нема більше грошей, щоби віддати борг Терезі, йому видалося безглуздим залишатися в церкві до кінця меси. Зачекавши заради пристойності ще хвилин п’ять, він вийшов і подався через дорогу в бістро, де на нього чекав Войтех.
Відтепер Андреас і Войтех залишились приятелями — вони пообіцяли це один одному навзаєм.
Звісно, жодного знайомого, якому він нібито був винен гроші, Войтех не мав. Одну купюру в сто франків, яку йому позичив Андреас, він дбайливо загорнув у хусточку і зав’язав вузликом. А на інші сто франків запросив Андреаса випити, і ще раз випити, і ще раз випити, а вночі вони пішли в той заклад, де за столиками сиділи люб’язні дівчата, і провели там три дні, а вийшли звідти, то був уже вівторок, і Войтех попрощався з Андреасом зі словами:
— Побачимося в неділю, в той самий час і на тому самому місці.
— Бувай! — сказав Андреас.
— Бувай! — відповів Войтех і зник.
У цей вівторок пополудні падав такий рясний дощ, що Войтех і справді миттєво зник. Принаймні так здалося Андреасові.
Йому здалося, що його друг розчинився в дощі, так само несподівано, як і трапився йому на шляху, і позаяк грошей у нього в кишені залишалося лишень тридцять п’ять франків, а він, вважаючи себе пещенцем долі, був упевнений, що з ним обов’язково ще не раз станеться чудо, то вирішив, як чинять усі бідні та питущі, знову віддати себе у руки Богові, єдиному, в кого він вірив. Тож він пішов до Сени і спустився звиклими сходами, що вели до пристановиська волоцюг.
Тут він зіштовхнувся з чоловіком, який саме збирався піднятися на міст. Він видався Андреасові дуже знайомим, отож Андреас з ним чемно привітався. Це був охайний з виду, доволі вже немолодий пан. Він зупинився, уважно подивився на Андреаса і, врешті, запитав:
— Вам потрібні гроші, коханий пане?
Андреас упізнав із голосу, що це той самий пан, якого він зустрів три тижні тому. І тому сказав:
— Я добре пам’ятаю, що й досі винен вам гроші, мені слід було віднести їх Святій Терезі. Але, знаєте, за цей час стільки всього сталося. І мені вже втретє завадили віддати гроші.
— Ви помиляєтесь, — сказав літній, добре вбраний пан, — я не маю честі вас знати. Ви, очевидно, з кимось мене плутаєте, однак мені здається, що ви у скруті. А щодо Святої Терези, про яку ви щойно згадали, я по-людськи їй настільки вдячний, що, безперечно, готовий позичити вам ту суму, яку ви їй заборгували. Скільки це?
— Двісті франків, — відповів Андреас, — але вибачте, Ви ж мене не знаєте! Я людина честі, а ви навряд чи зможете надіслати мені нагадування про мій борг. Бо честь я маю, а от адреси ні. Я сплю під одним із цих мостів.
— О, це не біда! — вигукнув літній пан. — Я теж там сплю. І ви мені просто-таки зробите ласку, за яку я буду вам безмежно вдячний, якщо візьмете в мене ці гроші. Бо я теж у великому боргу перед маленькою Терезою!