Після тієї ночі Куба боявся, що Мальва зникне, зникне назовсім, залишивши його тільки зі жменькою спогадів і з голодом у серці, таким голодом, який неможливо вгамувати. Або що станеться ще гірше: Мальва зникне й чарами так затуманить йому голову, що він зовсім її не пам’ятатиме.
Сталося щось зовсім інше й набагато гірше.
Перед самими дожинками похолодало, випав дощ, і світ просякнув вологою. З лісу тягнуло цвіллю й грибами. Кольман почав навіть палити в печі, бо в його дружини ночами мерзли ноги.
У день свята господа від самого ранку бриніла гомоном і рухом. Баби зносили хліби й медові калачі з нового зерна, і в усій кнайпі запахло свіжим хлібом і кмином. У духовках пеклися яблука, в попелі під ними — картопля, на рожнах крутилися кури й когути, вибили також затички з перших бочок молодого пива. Це був добрий рік, і нічого не бракувало.
Жир шкварчав, і пахкий дим здіймався вгору, наче це була не кнайпа, а єврейська святиня. Ніякі не грилі й печі, а жертовні вівтарі, і все це не для блідого, замученого Бога християн, а для товстого, старого й міцного Бога євреїв. В усьому тому шарварку Рубін Кольман вертівся, охоплений пророцьким піднесенням. Доглядав за м’ясом, що запікалося, куштував пиво й оковиту, кричав і лаявся, айнекляйнемітешмок, і здавалося, що це не один Рубін, а десять. Навкруг нього жінки, бо в кожній святині мусить бути багато жінок. Дочки Кольманівни, шабес-гойки й хлопки, бо в час дожинок навіть поважна господиня має допомогти в жидівській кнайпі.
Куба не міг потрапити всередину, аби відщипнути бодай шматочок від того добра, бо Кольман разом зі Старим Мишкою щоразу загадували йому якусь нову роботу. Спершу замітав подвір’я, потім білив пліт, а під кінець мусив запрягти міцного мишастого коня в бричку і поїхати аж до Бжостка, до аптеки Лукасевича, по гас і горілку на полині й кропі за чеським рецептом. Тож мав Куба повні руки роботи, але все одно вдалося йому вгледіти Мальву, яка поралася разом з іншими бабами. Цього вистачило. Не зникла.
З поїздкою зійшов йому цілий день. Хоча Бжостек був найближчим містечком, але дорога була далека, весь час проти пекучого сонця, раз вгору, раз униз, а понад те ще й розмокла після дощу. Мишастий же був упертий і злостивий, гейби не кінь, а віслюк.
Біля підніжжя куполоподібного узгір’я, на якому стояло містечко, тварина остаточно відмовилася від співпраці. Мишастий зупинився, звісив голову й тільки зиркав спідлоба, коли Куба штовхав його й обкладав батогом. Довелося тоді парубкові злізти з воза й самому видиратися на круте заболочене узгір’я. Кінь, видно, мав свій розум, бо трохи вище інший віз стояв упоперек дороги з волом, що заплутався у зламаний дишель. Віл ревів, криві ноги ковзали в болоті, й не було навіть мови, аби спромогтися вибратися вище.
Кубі, однак, було байдуже до кмітливості мишастого. Його охопила лють, і злий він був на все: на заболочену дорогу, яка на кожному кроці вислизала йому з-під ніг, на старого Кольмана, який відправив його в дорогу, на вельможного пана дідича, для якого мала бути горілка на травах за чеським рецептом, на мух, які кусали немилосердно, бо день був паркий і задушливий. І на час, який злостиво крапав намарно, хвилина за хвилиною, а цей-бо час Куба міг провести з Мальвою.
Така це була гівнярська лють.
Він мовчки минув хлопа, який кричав і просив допомогти, отого, біля брикливого вола, і побіг на ринок. Бжостек був невеличким містом: шість вуличок, серед яких одна головна з Пільзна до Ясла, костел з вежею, увінчаною цибулястим дахом, низенькі будиночки з жовтої глини, ринок, заїжджий двір і жидівська крамничка — оце й усе. Куба без клопоту знайшов аптеку Лукасевича й купив, що треба. Вертаючись, минув збіговисько навколо воза, що стояв упоперек дороги. Хлоп нарікав і бідкався, бо віл врешті-решт поламав ноги, і тепер чекали на різника, аби його добив. Щось, може сумління, вкололо парубка в грудях, бо такий віл — це ж неабияка втрата; однак то ж не був віл Куби, тому хлопець швидко перестав заморочувати собі цим голову.
Бутель з горілкою важив не надто багато, і, правду сказати, не було жодної потреби запрягати ту бричку, якби Бжостек лежав трохи ближче. Тоді Куба, безумовно, мусив би тягти бутель на спині. Не роздумуючи, що було б ліпше, хлопець шмагонув батогом коня й погнав його дорогою назад. Через буковий ліс, через недавно вижаті поля, горами й долинами, аби якнайшвидше знову побачити Мальву.
Мишастому конику було зовсім не спішно. Та й не дивно, бо в господі чекала його тільки темна стайня та злегка вологий фураж, бо солома з цьогорічних жнив ще не просохла як належить. Тож і чалапав він сумною інохіддю, ставлячи поперемінно то дві ліві ноги, то дві праві, колишучись при цьому й відригуючи жаб’ячим басом, що ще більше дратувало Кубу.