Хлопець крутився на возі, наче мав глисти. В горлі в нього пересохло, тож ковтнув з бутля. Чеська горілка мала зелений колір, такий, якого часом набуває вечірнє небо після бурі. Дерла вона, палила, аж сльози потекли; пити цього не можна було ніяким чином. Парубок розбовтав у кухлику ту зелену горілку наполовину з водою зі струмка, і якось воно пішло. Другий кухлик вже йому навіть смакував. Дав спробувати коневі, але той пирхнув і не схотів пити.
— Ух, бидло ти дурне. Гляньте на нього, панською горілкою гребує. — Куба сплюнув і знову хильнув сам, цього разу просто з бутля, бо по кількох кухлях дивна горілка вже не палила так сильно. Зі страхом переконався, що горілки в бутлі явно поменшало. На щастя, хотілося йому сюрати, тож всадив він свого брехунця в шийку бутля й насцяв усередину. Рідина трохи змінила забарвлення, але не так сильно, аби було одразу видно.
До господи Кольмана залишалася миля, може, півтори. Дорога ішла трохи лісом, а трохи здичілим садом, бо колись давно, ще в польські часи, був тут неподалік двір. Кінь несподівано зупинився, став стригти вухами, пирхнув і потягнув бричку просто поміж горбаті яблуні. Хотів, певно, добратися до злежалих паперівок, але Куба був переконаний, що зробив це зі скотинячої злостивості.
— Стій, чекай, гей! Куди ти? Тпру!!!
Кінь навіть не думав слухатися й потягнув бричку просто в сад. Гілка шмагонула Кубу по лобі. Парубок розізлився, стягнув віжки й почав обкладати мишастого батогом, аж тварина затремтіла й затопталася на місці. Куба шмагав і репіжив ременем, аж криваві смуги з’явилися на кінській шкірі.
І раптом щось свиснуло й ударило хлопця в лице. Йому здалося, що його вкусила змія.
Але то була не змія.
— Ти що, хаме, тварин битимеш?
Вельможний пан виросли невідомо звідки, просто біля Куби. Одягнені у кремову маринарку з великими вилогами, вони сиділи на сивому коні зі стрункими ногами. Від сліз, які напливали в очі, образ розмивався у Куби акварельними плямами, і здавалося, що від вершника й від коня йде предивне світло, немовби вони зійшли зі святого образа. Хлопець схилив голову, щоб краще бачити. Вельможний пан зволили ще раз ляснути його шпіцрутеном.
— Не перекривлюйся так, дурню.
Куба впав на коліна перед вельможним паном і почав по-хлопському скімлити й голосити. Насмілився навіть схопити однією рукою підпругу й поцілувати носок панського чобота з високою халявою. Дідич з огидою копнули його просто в зуби.
— Замовкни. Розпрягай коня. Ну ж бо!
Хлопець відчепив мишастого від дишля. Весь час роздумував, що скаже старому Кольману, але жид був далеко, а пан близько, і треба було слухати пана. Мишастий мотнув радісно хвостом і побрів поміж дерева у пошуках яблук. За кілька хвилин зник у заростях. Чути було тільки тріск гілок.
— Надягай хомут, — буркнули вельможний пан. — Чого вилупився, бидло дурне? Хомут, кажу.
Ну, то Куба й надягнув. Сам впрягся у воза і рушив дорогою. Дідич, випростані й задоволені, їхали поруч, розбризкуючи склянисту грязюку. Проїхали так кроків із двісті, коли це з-поміж дерев знову з’явився кінь. Задоволено відригнув, як то кінь-гризун.
Кінь видерся на сидіння брички, узяв батіжок між розтоптаним копитом і зігнутою бабкою і ліниво шмагонув Кубу. Парубок увесь напружився, аж йому жили напнулися на скронях, і насилу потягнув віз. Важко, бо таки важко, але рушив; добре, що їхати було згори і не дуже далеко. Дідич розсміялися, побачивши це, і рушили попереду.
З корчми вже долинали спів і сміх, музиканти шкварили жваві обертаси. Парубок вкотив бричку до великої стодоли, що літньої пори служила також стайнею і хлівом. Мишастий мусив схилити голову, щоб не вдаритися чолом об фрамугу. Посередині зупинилися.
— Ну, може, годі? Злазь уже, — простогнав Куба, виплутуючись із хомута. — Тепер ти мене, гаде, повинен вичесати щіткою і нагодувати, як я хвильку спочину. І напоїти, та не надто холодною водою, щоб мене не роздуло.
Валах лиш заіржав, наче сміявся, і почав вибиратися з брички. Ідучи до стійла, штурхнув ніздрями хлопця в спину, мовляв, усе це жарти, так тільки, щоб Куба не гнівався. Хлопець обклав коня найстрашнішими прокльонами, після чого узявся до вичісування його гриви й хвоста, щоб ковтуни не поробилися. Обидві старі корови кинули на ту пару довгий бездумний погляд і запали у звичне отупіння, як то корови, коли вони під дахом.