Важкопоранених військо залишало місцевому населенню з двома золотими кронами в кишені; саме так оцінювалися шкоди, що й так здавалося надмірною ласкою, бо служба Найяснішому Панові сама в собі становила нагороду. А оскільки рани розуму важче виявити, ніж рани тіла, то цісарська армія була армією вар’ятів; армія вар’ятів завжди краща від армії дезертирів. Тим же, кому вдалося пережити ті тринадцять чи чотирнадцять років, пропонували посаду в поліції, зазвичай далеко від рідних країв. Тому в Галілеї служили мадяри, галілейці — в Сербії, а серби — на Волощині чи дідько знає де. Деяким хлопам дозволяли здобувати підофіцерські, ба навіть офіцерські звання, але вищі чини залишалися в руках шляхти, переважно німецької або чеської, хоча траплялися часом угорці й поляки.
Звільнення від служби прийшло до Сташка несподівано. Зовсім сліпим-бо він не був — одним оком бачив добре, також дещо чув, а кульгавих у війську ніколи не бракувало. Тим більше, що жодної зі згаданих ран він не отримав у бою, бо жодного разу не проливав крові в ім’я Найяснішого Пана.
З усього Сташек найперше втратив слух, бо товариші в роті на привітання всадили новому рекрутові у вухо горошок, аби справдити, чи галілейський ґрунт справді такий яловий, як розповідають, і родить виключно каміння. Коли через кілька днів він із жахливим болем голови потрапив у лазарет, фельдшер, втаємничений у справу чех, що з якоїсь причини терпіти не міг галілейських хамів, застосував для Сташка полоскання вуха гноївкою. Біль не минувся, зате горошок на диво добре пішов у ріст. Коли зі Сташкового вуха виріс зелений пагін, фельдшер одним рухом вирвав його разом із коренем. Від того часу боліло менше, але не хотіло загоюватись і весь час гноїлося, хоча минуло вже пів року.
Потім молодого Шелю призначили в артилерію. Служба полягала у біленні дому оберлейтенанта десь під Пештом. Сташек захляпав собі око гашеним вапном, але нікому не признався, аби не йти знову до лазарету. Око розпухло й набрякло, біль і свербіж були нестерпними, тож Сташек тер і тер його брудними лапами. Коли через кілька днів хлопця почало трусити, а очниця заросла гноєм, молодий Шеля позичив товсту голку у якогось русина, який у цивільному житті був шевцем. Проколов нарив голкою, бо чув, що так треба. Гній витік разом з оком. Однак гарячка пройшла майже одразу, і, на щастя, Сташек не мусив іти до фельдшера. А скульгавіти він скульгавів у вересні, бо пан оберлейтенант сп’яну прострілив йому коліно. Кулю не витягли, бо ніхто не вмів того робити. Навіть справжній лікар приїхав з міста, покрутив носом і сказав прикладати припарки, а кулю не чіпати. Сташек добре ту кулю відчуває, вона рипить у нього в коліні, коли він отаким чином зігне ногу, о, саме так.
Дотримав, отже, слова губернатор Есте. Молодий Шеля опинився вдома до кінця року. Різдвяна вечеря перетворилася на справжній бенкет — Якуб витягнув старанно сховані ковбаси й смалець з убитої в листопаді корови. Його дружина спершу пробувала протестувати, бо хто таке бачив — ковбаса на Різдво, але не мала відваги поставити на своєму. Хлопи їли й пили впродовж усіх свят і кілька наступних днів, бо Якуб дарував собі розгрішення від тверезості. Коли були дуже п’яні, то просто лягали абиде й засинали; потім прокидалися і пили, і їли знову. Сніг засипав хату до самого даху, і важко було відрізнити день від ночі. Шельова з дітьми виходила до костелу через віконце на горищі. Якуб зі Сташком зовсім не виходили.
На Стефана відвідали Шелів Амазарак і Азарадель. А може, Якубу так тільки здавалося, бо все розпливалося в алкогольному мареві. Здавалося йому також, що знайшла його Слава, але дивно помолоділа; виглядала так, наче була в тому віці, коли жінка найгарніша — ані надто стара, ані надто молода. Ковзнула до нього під ковдру, з одягу мала на собі тільки коралі кольору горобини. Він брав її раз за разом, як молодий хлопець, а їй усе було не досить. Потім йому здавалося, що то не Слава, а Катеринка. А ще потім, що то його дружина Сальця, з драглистим животом і обвислими цицьками. З огидою одіпхнув її і знову запав у сон. Маячня, усе маячня. Мабуть, від тої гнилої картоплі.
Однак настав час, коли все м’ясо з’їли, горілку випили, бракувало навіть зовсім гнилої картоплі. Шелі почали збирати букові горіхи й кору, і ще певний ґатунок трутовиків, які після трикратного виварювання стають їстівними, хоча й гидкими на смак. Часом хтось ще позичав трошки борошна, бо Якуба в селі слухалися й поважали, але небагато, бо вже над кожним домом розсівся зубатий дух голоду.