Якось Якуб набив собі живіт жолудями, щоб не відчувати голоду, й пішки подався в округ до Тарнова. Староста Брейнль покрутив носом, але витягнув жменю флоринів, твердячи, що постійно посилає Шелі премію «за вірність», але, видно, дворові розбійники крадуть по дорозі. Грошей було немало, але через голод і зиму ціни підскочили у дев’ять разів.
Незважаючи на флорини Брейнля, ситуація не надто поліпшилася; ротів у родині Шелів було надто багато. Якуб і Сальця окрім Сташка й Катеринки мали ще близько сімох менших дітей, які тільки їли б і їли. Тож на початку лютого прийшов справжній голод і вищирив до Якуба зуби у смертельній посмішці. І Якуб, сидячи за столом, сказав своїй дружині:
— Треба тобі, стара, на Помірки.
Сальця глянула на нього перелякано.
— Але як же так — я? На Помірки?
— Ну, а хто? Я? — твердо відповів Якуб. — А якщо не ти, то покажи пальцем, хто з нас.
Жінка повела непевним поглядом по дітях. Затрималася на гидкій пиці Сташка. Молодий Шеля вдивлявся в мачуху холодно, по-зміїному; навіть не зморгнув. Дві сльози покотилися по зморшкуватому обличчі Сальці.
Без слова встала, загорнулася в баранячий кожух і вийшла з хати в мороз і в ніч. Якуб хотів вийти за нею, але вона не дозволила.
— Для чого хочеш іти? Сама потраплю.
Чоловік переступив з ноги на ногу. Його баба усвідомила, що вперше у житті бачить його заклопотаним.
— Горілки б тобі дав, щоб легше було, але не маю. Ми зі Сташком усю випили.
— Ліпше нічого не кажи.
І пішла. Ніч була світла, зоряна, але мороз кусав до самих кісток. Сальця глянула на схід, де Гора Преображення. Не пішла в той бік; ксьондз Юрчак гриміли з амвону на ті родини, в яких хтось ходив на Помірки, але самі не приймали нікого, говорячи, що притулку не дають і що тільки того ще бракує, аби по обійстю парафіяльного ксьондза пленталися жебраки, мамули й небажані діти. Ні, Шельова не пішла до ксьондза, навіть по благословення, бо напевно б не дав, знаючи, з чим приходить. Дістала тільки з-за пахухи вервицю й рушила в інший бік, шепочучи Славсямаріє.
Кожне слово вона обертала в устах з роздумами й шаною, приглядаючись до нього з усіх боків і вгризаючись у їхній соковитий м’якуш. Хоча й читала ці молитви тисячі разів у житті, зараз у її вустах вони звучали як щось нове, щось, що лиш зараз виявляє свій сенс. Смакували вони, як достиглі персики. Поки дійшла, куди мала дійти, намистини вервиці кружляли в її крові й пульсували в ритмі серця.
Коли Сальця увійшла в ліс, їй було так холодно, що аж жарко. Тіло палив вогонь, але губи примерзли одна до одної, і неможливо було їх розтулити бодай настільки, щоб вишептати молитву. Але це навіть добре, подумала вона, бо кожен подих нагадував ковтання нагрітого диму з-над вогнища. Тому далі молилася в серці.
У засніженому лісі всі стежки були схожими, і жінка не могла розпізнати, чи йде в потрібний бік. Але туди, куди вона йшла, кожна дорога була доброю.
Дійшла до ущелини, дном якої біг потічок. Вода різьбила в снігу овальні форми й поблискувала з-під темної гладіні криги. За течією струмка Сальця дійшла до котловини, де кілька подібних потоків збиралися в чорному ставку посередині. Великі замети на його берегах нагадували сплячих потвор і величезних змій із тісно скрученими тілиськами.
То не були справжні Помірки, але це не мало значення. Сальця впала під похилим деревом, з натугою переводячи подих. Не могла йти далі, а зрештою, не мала чого, бо за нею було все, а перед нею — нічого. Тож озирнулася й побачила усе своє життя. Маленьке, бідне й сухе. Таким було. Глухий схлип зібрався в її грудях, але поки встиг дійти хоча б до горла, замерз крижаною грудкою.
І Сальця всілася по пахви в снігу, приглядаючись, як її життя тріскається вздовж і впоперек, стає крихким і розсипається на морозі в скляний мак, такий дрібний, що не залишається від нього ані окрушини.
Останньою річчю, яка погасла, була вервиця, намистини якої пульсували в самій середині, в найглибшій глибині, де Сальця була чимось значно більшим від Сальці. Можливо, що тоді був з нею Бог, бо його милість є дуже дивною, і збагнути її не можна.
Потім вервечка порвалася, і намистинки розсипалися в пустці; і це було все.
Повідають, що ніколи не слід вірити котові. Побутує навіть давня легенда, яка розповідає, що в Раї саме кіт намовив змія спокусити Адама і Єву.