— Фердинанд був вар’ят і мав воду в голові, — відповів Фелікс. — Новий кайзер молодий, підприємливий і спритний при цьому, як старий диявол. Правити буде років сто. Простий народ його любить.
— Народ завжди любить короля чи цісаря, а пана ненавидить, — озвався ксьондз Юрчак.
— Ви це сказали, — усміхнувся Горайський, не надто ввічливо дорікаючи ксьондзові його походженням з простолюду. Бо хоча священницька ряса й робила його шляхтичем, але все одно всі присутні знали, що Юрчак є хамом між панами.
— Дали б люди й більше, але що поробиш, біда, а цієї зими навіть і голод, — продовжував без збентеження ксьондз. Бо хам усе життя повинен вдавати, що як його шмагають, то це зовсім не шмагання, а погладжування.
— Біда, — притакнув зі смутком пан Фелікс. — Угорське вино втричі подорожчало.
— Можеш пити горілку, бо хами чомусь не хочуть. — Горайський погладив себе по вусах.
— У вас теж?
— Усюди. Кажуть, що в цілій околиці.
— Хами горілку не хочуть пити! Кінець світу!
— І слушно! — ксьондз Юрчак гримнув келихом об стіл, аж вино вихлюпнуло на скатертину. — Досить уже сталося нещасть через горілку. Час тверезішати.
— Але ж пропінації[16] добродію! — вигукнув Фелікс. — Без панщини, без доходів від винокурні — а з чого я утримуватиму фільварок, родину й себе?! Що, в землі маю ритися, як свиня або хам?
— Бог вам з голоду померти не дасть, а жирувати на людській кривді, споювати селян — це не по-християнському.
— От коли ви, ксьондзе, відмовитеся від десятини й пожертвувань, тоді ми й поговоримо по-християнському. — Цими словами Горайський примусив ксьондза замовкнути.
— Одразу вже й споювати. Ніхто про споювання не говорить, — поквапився втрутитись пан Фелікс, аби атмосфера за столом не скисла до решти. — Випити час від часу — це добре для здоров’я.
— Це правда, — охоче притакнув Генрик Богуш і підняв келих. — За здоров’я пана брата господаря!
Випили. Вікторин Богуш, зайнятий досі обслуговуванням свого батька, який бездумно вдивлявся в далечінь, і витиранням слини з його підборіддя, долив кожному вина.
— Ця витверезницька гангрена, кажуть, на твоїх, Вікторине, землях почалася, — уперто доскіпувався Горайський.
Богуш, який досі уникав участі в розмові, мусив озватися, щоб не здатися грубіяном.
— Ну, так. Але що робити, силою ж горілку нікому в рот вливати не буду. Якщо так піде й далі, доведеться частину землі продати, аби фільварок утримати. Коли винокурня стане, фільварки занепадуть.
— Неправда. Під Сончем уже близько року не п’ють. І в Лимановій так само. А фільварки якось не занепали. — Генрик стримав гикавку. Злий був на Горайського, але пан з Модерувки характер мав ущипливий і вічно шукав причіпки. Але приводу йому краще було не давати, бо стріляв він добре і з усіх поєдинків виходив неушкодженим. — Хто знає, може, хами якраз повстання готують? Галілея — це бочка пороху. Викреши іскру — тарахне одразу.
— Е, три дні тому підстрелили наші Каспера Меркля, — сказав Горайський. — Отого гівнюка, який Брейнлю дупу підставляв і за його протекцією став бургомістром Пільзна.
— Але ж не може бути хлопської революції, — непрошено озвався Титус Богуш, син Фелікса, хлопчина, який кілька років як закінчив школу. — Усі ж бо ми поляки, а отже, брати. А якщо брати, то рівні, бо інакше бути не може. Вже п’ятий місяць їздять по селах наші емісари й провадять таку пропаганду.
— Мовчи, коли старші говорять. Тьху, для чого я тебе посилав до тих шкіл, лиш-но смороду в голови наклали. — Пан Фелікс почервонів від сорому за сина. Звернувся до Генрика: — Але ти, мабуть, теж збабів, пане брате. Хами і повстання — таке скажеш! Навіть казкар Прек такого б не вигадав. Наче ти хамів не знаєш. Для повстання треба єдності, а її у хамів немає. Аби лиш нажертися, напитися і аби іншим було гірше — тільки цього їм треба для щастя. Зіграймо краще у щось, замість дурниці верзти. У преферанса.
І так грали пани цілий пополудень. До смерку ксьондз Юрчак програв Горайському аж п’ять флоринів, тому поїхав із кислою міною, не залишившись на вечерю.
Була вже пора вечері, коли надворі пролунали галаси й вигуки.
— Це Нікодем. — Вікторин пожвавився, бо любив мовчазного меланхоліка, а інших братів і швагра не дуже. Тож Богуші й Горайський вийшли надвір привітати новоприбулого.
Але це був не Нікодем.
Вікторин побачив, як ніч за мурами двору кошлатиться від хамства. Хами народжувалися з темряви. Виходили із закамарків, із засіяних озиминою полів, блискали очима і зубами. Їх було все більше й більше, цілі стада. Хлопи чекали у пітьмі, мовчазні й злі, як вівці, які збунтувалися й прийшли розтоптати пастухів.