На подвір’ї, в плямі світла, вже стояв кульгавий Михаїл, тримаючи в руці реваш, тобто мірну рейку для позначення заборгованості. За його плечима різні дворові слуги кулилися й трусили штанами. Михаїл спокійним і крижаним голосом запитав:
— Чого тут, курва?
Хамство захвилювалося в темряві.
— Нема вам тут чого робити! Усім пердлювати по хатах! Але вже, поки у вас дупи не повідмерзали!
— Дупи ми собі в домі зігріємо. — З темряви вийшов кільканадцятирічний юнак. Вікторину він видався дивно знайомим. В одній руці тримав папір. У другій мисливську рушницю.
— Приведи татуся. З дітьми я не розмовляю, — буркнув русин.
— Стули пельку, опудало. Ми тут від імені кайзера. Уповноважені.
— Уповноважені, курва, до чого?
— До цього. — Сташек Шеля підняв рушницю й вистрілив. Прозвучало це, наче луснув риб’ячий міхур.
У морозному повітрі засмерділо порохом. Пан Горайський здригнувся, зіперся на стіну й склав руки, наче він знудився й змерз, бо мороз кусав, а вони ж бо були в легких костюмах і розігріті вином.
А потім хами з ревом рушили і поховали Михаїла під своєю масою. Слуги розбіглися. Рушниця вистрілила ще раз, з фрамуги вікна біля самої голови Вікторина посипалися тріски. Генрик, притомніший і більш досвідчений у скандалах, потягнув брата у сіни.
— Горайський, рухайся ж! — просичав Генрик швагрові.
Пан Леопольд Горайський з Модерувки зсунувся, однак, поволі на дошки ґанку. Погляд у нього був тьмяний, з-під стиснутих рук струменіла цівка крові. Він не був знудьгованим, він просто був мертвим.
Панове браття захряснули двері й взяли їх на засув. Хтось почав гримати, може, котрийсь із слуг, важко було розпізнати, бо голос його одразу перейшов у звірине виття. Надворі панував цілковитий рейвах, у двері гатили — гуп, гуп. Слуги в глибині дому почали бігати туди й назад, як кури в курнику, до якого пробрався лис. Верещання дівок усвердлювалося в мозок. Десь, мабуть у кабінеті, дзенькнуло розбите вікно.
— Тікайте, вельможні пани, ховайтеся! — старий вірний лакей Самуель Вата вискочив з кімнати, схопив Вікторина за рукав. — Садом, швидко!
— Батько… — сапав Генрик. — Батька не залишимо!
Пан Станіслав Богуш і досі сиділи в салоні у своєму кріслі на коліщатках. Із запалом розставляли на столі олов’яних солдатиків, якими Вікторин дозволяв йому гратися, коли ніхто не бачив.
— Ми залишаємося. Ми ж, до курви нещасної, повстанці! — Фелікс затримався, засапаний, сягнув по повішену над каміном шаблю. Зброя мала надзвичайно гарне модельоване руків’я і була паскудно виважена, що не мало, однак, значення, бо пан Фелікс не вмів із нею поводитися.
— Вельможні панове, їх там надто багато, — слушно зауважив Вата. — Подумайте про синів.
— Правду кажеш, — визнав Генрик. — Фелікс, утікай з дітьми. Остережеш Нікодема. Скінчилися меланхолії, час діяти.
— Ти, мабуть, глузуєш! Щоб мені Рей знову допікав за спиною, що я тхір і голодупок, який у його родину вженився?! Отакої! Я стільки чекав на повстання! А битиму я німця чи хама — один хуй! Нехай Вікторин іде, бо розм’якнув у тих санаторіях. І дорогу до Смажової краще знає.
— Швидше! — квапив слуга, який завчасу приніс плащі й хутряні шуби.
— Я теж хочу битися, пане татусю, — запротестував Адам, молодший син Фелікса, хлопець не більш ніж чотирнадцяти років.
— Біжи, шмаркачу, як тобі батько наказує, бо твоя дупа буде першою, яку я відшмагаю в цьому довбаному повстанні!
З кабінету долинули хриплі голоси, гуркіт і грюкіт меблів, що падали, брязкіт розбитого скла. Хамство увірвалося в дім. Вікторин без єдиного слова накинув на себе товсте хутро й потягнув за собою синів пана Фелікса.
Разом із Самуелем вони вислизнули задніми дверима через салон у сад. Десь іззаду голови в нього пульсувала думка, що він боягуз, що кинув дім напризволяще, грабіжникам, а разом із домом усіх, які йому вірили: братів, слуг, немічного батька… хоча, може, хами обмежаться тільки грабунком, не скривдять же старого чоловіка, а служба — вона ж також із хлопів.
Біг швидко, аби обігнати думки, залишити їх за собою і загубити по дорозі.
Сад закінчувався розарієм, оточеним лише низеньким муром для захисту від зайців і сарн. Троянди спали під солом’яними укриттями й шапками снігу. Самуель перескочив мур, хекаючи, як парова машина: мав-бо вже чимало років. Богуші кинулися його слідом. Чалапаючи по коліна в снігу, рушили в білу ніч, свідомі, що у світлі зірок їх видно як на долоні. З дому за їхніми спинами долинали крики, хрипкий сміх і окремі постріли, але поки що не скидалося на те, що за дідичем спорядили погоню.