— Вертайтеся, звідки прийшли, — пирхнув Замазура. — Тут ви не пройдете.
— З дороги, блохастий! — гримнув Амазарак могутнім басом.
— Ви не можете торкнутися людей, якщо вони вам не дозволять. Такий закон, — сказав кіт.
— Людей — ні, — визнав Амазарак і одним швидким рухом руки відірвав Замазурі голову разом зі шматком хребта.
Котяче тільце безвладно впало на землю, по снігу розлився паруючий багрянець, але небагато, бо скільки ж тієї крові може поміститися в котові? Вікторинові зробилося зле й потемніло в очах. Його, схоже, вивернуло.
— Дядечку? Дядечку, мусимо знову рушати. — Адам сильно струснув Вікторина. Дідич напівпритомно роззирнувся. Не помітив котячого трупика, ані крові — нічого.
— Де Замазура?
— Хто?
— Ну, кіт.
— Який кіт, дядечку? — Адам, найпевніше, нічого не розумів.
— А Самуель? Самуель Вата?
— Зник десь хвилину тому. Ішов, ішов і зник. Я ніде його не бачу. Дядечку, а якщо він видасть нас хамам?
— Він життя за нас віддав. Ходіть, треба застерегти Нікодема.
Ліс з усіх боків виглядав однаково, тож рушили просто вперед. Їм було дуже холодно, не мали що їсти ані пити.
Пан Богуш пам’ятав, що в дорозі до Смажової треба було подолати гору настільки круту, що шлях ішов зиґзаґами. Тож коли терен почав дещо підніматися, Вікторин повів племінників під гору. Але спало йому на думку, що Седлиськи лежать у долині, і вони, можливо, піднімаються зовсім не на ту гору, що треба. Дерева весь час росли густо, і зовсім мало місячного світла проникало крізь засніжені крони. Тому він повернув, прагнучи зійти в долину й непомітно прокрастися краєм лісу від села до села, аж до місця, де обидві долини зустрічаються і зливаються в одну.
Сходячи, вони незабаром почули дзюркіт струмка. Вода хлюпотіла по темних каменях і не замерзала навіть у найлютіший мороз. Богуші обережно випили кілька ковтків, аби втамувати голод і спрагу. Дорогою Вікторин раз по раз розглядався й прислухався, але єдиними звуками були дзюрчання води й рипіння дерев. Він, однак, весь час мав враження, що хтось на них дивиться і йде їхнім слідом.
Тож вони перейшли на другий берег і залишили потік за своїми спинами, бо зло не могло перейти через протічну воду. Богуші намагалися іти вздовж струмка, хоча й на досить значній відстані. Невдовзі зовсім перестали чути дзюрчання води, й Вікторин уже не мав певності, чи вони йдуть у той, що треба, бік. А ще вони кілька разів мусили змінювати напрямок руху, натрапивши на непрохідні хащі.
Світало, коли вони нарешті вийшли з-поміж дерев. Внизу лежало якесь село, але це точно не була Смажова. Запіяв півень, і пан Богуш пригадав слова Замазури. Від часу, коли той його навідав, минув заледве день, а немовби ціла вічність пройшла.
Дорогою від села їхав візок. Один хам, молодший і більш рослий, припрягся до дишла. Другий, згорблений, пхав. Може, були це син і батько. Їхали, мабуть, до лісу по хмиз. Побачивши Богушів, зупинилися.
— Вертаймося, — наказав Вікторин і спробував потягти племінників назад у ліс.
— Та годі вас, дядечку. Не всі ж хлопи збунтувалися, — почав протестувати Титус.
— Може, так, а може, ні, — відповів Вікторин. Говорив він з натугою, язик від холоду ставав йому кілком у роті.
— Вони здаються хорошими людьми, — додав Титус і, не чекаючи згоди дядька, вибіг вперед. — Агов, добрі господарі! Ми голодні й замерзли. Чи знайдемо у вас гостинність?
Хами заморгали, подивилися один на одного.
— Хто там іде? — запитав старий.
— Це якісь підпанки, батьку, — сказав молодший.
— Брейнль платить десять флоринів за кожну польську голову й по два за відтяту руку, — зауважив старий.
— Е, так не годиться, тату.
— А ти мене не вчи. Матимеш стільки зим, як я, тоді знатимеш, що годиться, а що ні. — Старий хам, бородатий, як сам Мойсей, зі стручками ковтуна, що виглядали з-під шапки, висякався з обох дірок і, кульгаючи, наблизився до Богушів. Примружив очі й по-пташиному схилив голову, приглядаючись до Вікторина. Одне око мав каправе й повне гною, тож дивився тільки тим другим. — Курдебелянс, синку! Це той скурвий Богуш!
Вікторин відступив на крок. Ще на крок. Недобре виходить.
— Чого стоїш, мамуло?! Бий, бо хтось інший наші флорини заробить! — репетував старий. — Бий, у Богуша твою матір на смерть запедрали!
— То не я! — Вікторин напівпритомно покрутив головою. — Це той, другий…
— Заспокойтеся, схаменіться, брати поляки, ми ж тільки харчу шукаємо і теплого кутка, ми заплатимо… — почав було Титус, але цієї миті молодший хлоп схопив з візка сокиру й тарахнув його просто в голову. Щось хруснуло — і шмат Титусової щелепи полетів з червоними бризками разом із половиною обличчя.