Адам пронизливо заверещав, наче дівка, й хотів голіруч кинутися на хамів, але Вікторин схопив його за комір і потягнув до лісу. Молодший з хлопів якийсь час гнався за ними, але поступово відстав, бо Богушам, попри голод і втому, страх додав сил, бігли вони, як перелякані сарни, на відчай душі, аби тільки далі, тривога пульсувала у вухах і затьмарювала світ перед очима. Зупинилися лише глибоко в лісі, тож не бачили, як старий хам четвертує паруюче тіло Титуса, як відрубує голову й руки, а решту присипає свіжим снігом. Чотирнадцять флоринів! Не кожен стільки за ціле життя побачить!
Потім Богуші знову бігли, аж поки Адам не впав. Не зважаючи на те, чи хтось женеться за ними, він скулився й зайшовся у звірячому виску. Весь трусився від плачу, шмарклі під посинілим носом замерзли на морозі. Вікторин схилився, аби підняти племінника, але в голові запаморочилося, і він упав обіч.
Лежав так, може, довго, а може, недовго; але цілком достатньо, щоб, розплющивши очі, не відчувати власного тіла. Ані холоду, ані болю, нічого. Якийсь час він думав, що неживий, але ж він уже помер був колись, давно тому, коли ще не був Вікторином, і було зовсім інакше. А отже, ще жив. Насилу підвівся на коліна. Ноги заклякли й не хотіли його слухатися.
Адам лежав поруч, скрутившись клубочком, наче плід у лоні або сліпе щеня. Він також був живим, тільки половина обличчя в нього була синя. А якщо були живі, то треба було жити далі. Було б неправильно лягти й померти.
Тож Вікторин і Адам, підтримуючи один одного, пошкандибали вперед. Крок за кроком, радше повзли, ніж ішли, не знаючи навіть, у який бік світу прямують. У старшого Богуша миготіло в очах, літали уламки ночі посеред дня, маленькі шматочки смерті. Щохвилини він мусив спиратися об дерево, щоб не впасти.
— Дядечку, дивіться, вухо мені відпадає. — Адам відірвав шматок червоно-фіолетового клаптика, що виступав з-під шапки.
Вікторин на пробу відкришив шматочок свого. Мертва тканина залишилась у нього в пальцях. Дядько й племінник розсміялися дерев’яними голосами; звучало це так, ніби каркали два ворони. З дивно легкими й радісними серцями рушили далі.
По довгім, довгім часі натрапили на покинуту хижку самогонників. У глиняних дзбаниках знайшли забуту горілку й трохи перемороженого затору[17]. Знайденим у хижці ножем розбили затір на дрібніші грудочки й з’їли. Вікторин намагався розігрівати грудочки в роті, але голод не дозволяв йому тримати їх надто довго, тож він ковтав цілі крижані шматочки, й це була найчудовіша річ, яку він їв у своєму житті.
Адам полив горілкою залишену в печі жменьку хмизу й за допомогою вилизаного кременя намагався викресати бодай іскорку.
— Тобі не вдасться, — прохрипів Вікторин.
Йому вдалося.
Решту самогонки вони випили, гріючись біля вогню. Дрова сичали й стріляли, дим виїдав очі. Вони мали вогонь — вогонь у печі й вогонь у животах. Гидка горілка була для них плинним золотом. А ще вони знайшли кілька картоплин і яблук, замерзлих на камінь, і повкидали їх у попіл.
— Дивіться, дядечку, дивіться! Я не відчуваю болю. Немає вже болю! — вигукнув Адам, тримаючи руку в полум’ї. Шкіра долоні червоніла, вкривалася пухирями й лускала з тонким тріском, а її клапті скручувались і ставали коричневими.
Вікторин щиро сміявся, поїдаючи напівобвуглені картоплини. При цьому обскубував собі вухо шматок за шматком, бо воно непокоїло і дратувало його, як старий струп; хто це таке бачив — мати вухо. Люди не повинні мати таких непристойних, несерйозних частин, що виростають там і тут. Горілка дозволила зрозуміти цей факт, і пан Богуш сам собі дивувався, що така думка ніколи раніше не з’являлася в його голові. Тож він скубав те вухо й скубав. Не боліло.
— Немає болю, — повторив він за Адамом. Ще не пролунали ці слова до кінця, як він уже спав.
Снилося йому, що він у вогні, що вогонь крокує разом із ним, що він сам є вогнем, саламандрою, іфритом зі східних казок, Зміїним Королем, Святим Духом або якоюсь іншою вогняною силою. Коли, однак, його знову розбудив пронизливий холод, він побачив, що це не він лежить у погаслому паленищі, а Адам. Рука молодого Богуша нагадувала чорну суху тріску, кавалок спаленого м’яса з пальцями, повикручуваними, як павучі кінцівки. Адам також очуняв і нажахано заверещав.
— Ісусе, курва, Маріє! — заплакав він.
— Ходімо. Може, вдасться нам дістатися до Пільзна. Або до Емауса. Нам треба до міста, в місті напевно не пошаліли так, як на селі.
До Адама нічого не доходило, він лиш вдивлявся в щезлу культю. Торкнувся одного пальця — відламав з тріском. Торкнувся другого — хруп. Торкнувся третього.