Тихо рипнули, ширше відчинившись, двері. Хтось увійшов до стодоли.
— Кінь їхав на возі.
Голос Хани не виражав здивування, бо Хана рідко з чого-небудь дивувалася. Тільки втуплювала в Кубу темні бездонні очі. Нагадувала цієї миті ще одну корову.
— Ет, то тобі здалося. Кінь на возі, таке скажеш! А я що, може, воза тягнув?
Тиша. Така тиша, що муляє в бік і тисне десь всередині. Шур, шур, тверда щітка шурує бік мишастого.
— Видоїш корів, Хано? Бо я буду потрібний там, у залі…
Це була дурна брехня, бо Куба насправді ні для чого не був потрібний. Йому, однак, спішно було до Мальви, і обоє добре про це знали, Хана і він.
Тож жидівочка лиш кивнула головою, зняла з кілка білу хустку, пов’язала нею голову, присунула собі ослінчика і взялася до вечірнього доїння. Хлопець мовчки вийшов надвір і глибоко зітхнув. Щось кололо його між печінкою і грудниною, там, де міститься душа, але він не звернув на це уваги. В голові мав тільки Мальву, а на інші думки місця вже не було.
На подвір’ї хлюпнув в обличчя водою з криниці, помив руки й побіг до гойхауза по нову сорочку. Лляна матерія муляла під пахвами. Сорочка була ще чиста, носив її тільки два дні.
Дожинки були у розпалі. Від сміху, співів і музики корчма здригалася до даху, а тлум хлопів і баб виливався аж на дорогу, наче забава википала з господи, як молоко з каструлі. Куба увірвався в саму середину шарварку, розштовхавши кількох селян. Один хотів із ним битися, але молоде пиво, схоже, вже добре шуміло в нього в голові, бо ледь тримався на ногах; двоє друзів пробували його відтягти, то він їх обблював.
Йонтек Гаца та інші музиканти грали так, наче скрипки й смички пекли їм пальці, наче мали грати оберки до кінця світу. Тут і там снували дівки, які самі найнялися розносити їдло і напої, бо тоді, як відомо, найлегше впасти хлопцям в око. Першою серед кращих була тут Сальця Нев’яровська, яка зовсім не мусила розносити пиво, аби на її розколихані стегна витріщалися всі чоловіки, і то не тільки молодь і сільські кавалери, але й старі, жонаті хлопи. Не мусила, але робила це, аби тим більше виблискувати на тлі інших дівок, бо такою вже є бабська натура.
Куба не пас Сальцю очима, принаймні не спеціально. Дивився, аби виловити з юрмиська Мальву. Є! Рум’яна, кольорова, як не вона. Сьогодні ввечері навіть її волосся набрало барв, і були це барви місячного світла. Він уже хотів схопитися і бігти в її бік через тлумище, але придивився краще, і звірячий страх прикував його до місця.
Мальва несла дошку, а на тій дошці ряд широких келихів, гарних, найгарніших, які тільки мав старий Кольман. Несла те скло, несла його до дідича.
Дідич Вікторин розсілися посеред зали, бо в кожному вертепі мусить бути якийсь Ірод. Курили цигарки, гучно сміялися й крутили вуса, зібравши навкруг себе коло попихачів — челядь, кучера, багатших селян, ну, і цілий натовп дівок. Кожне слово, що падало з великопанських вуст, зустрічали вибухом сміху; коли ж дідич переконували в чомусь із особливим запалом, усі навкруг нього так охоче притакували, що здавалося, ніби це не добрі християни, а жидки, що хитаються над талмудами.
Мальва поставила перед паном Вікторином дошку з келихами, в яких хлюпотів зелений трунок, той самий, що його Куба привіз був із Бжостка. Господарі за столом, необізнані з панськими звичаями, зиркали на напій із підозрою, але оскільки вельможний пан припрошували, то хильнули всі. Хильнули, поперхнулися, закашлялися і витріщили баньки так, наче зараз вже мали сконати. Кубі спало на думку, що це зрада, що найзаможніші в усьому селі господарі впадуть зараз трупами. Пан Вікторин із челяддю зареготали. Кольман почав кричати «Браво!», а за ним розхихотілися дівки, спершу несміливо, а потім, коли стало ясно, що це не отрута, сміялися, аж стріляло у вухах, як то тільки баби можуть.
Пан Вікторин кивнули Кольману, який послужливо підбіг із мискою, повною чеського цукру в грудках, і горнятком свіжої води з криниці. Вельможний пан облапали зраділу Мальву й посадили її собі на коліно. Потім присунули два келихи із зеленою горілкою, один для себе, другий для чарівної дівчини, і власноручно долили холодної води по самі вінця. Добряче насипали цукру, потерли сірчану тріску об халяву чобота й підпалили. Горілка бухнула блакитним полум’ям і горіла довший час, поки дідич не кивнули Мальві. Обоє взяли по склянці, здмухнули пломінь і душком випили.
— Отак це, хами, п’ється! — вигукнули задоволені вельможний пан. І всі сміялися, а Мальва найголосніше, бридко й хрипко, наче курва.
Склянка ішла за склянкою. Пили всі значніші господарі, підсолоджуючи, скільки влізе, бо нечасто траплялося їм пити панські напої, крім того ще й підсолоджені. Старий Кольман теж пив, навіть музикантам дісталося по одній. І ніхто, ніхто не здогадався, що в зелену горілку насцяли.