— За мої багато не дістанеш, — спокійно сказав Вікторин і показав обидві руки, червоні, потріскані від морозу, з пальцями мертвими й почорнілими.
— Вай, пане Богуш! Навіть у думках бим такого не мав!
— Багато ти знаєш, що між хамами говориться. І в цінах, як бачу, непогано обізнаний.
— Така моя доля, — Тінтенфас знизав плечима. — Має свою долю пан, має хам, має і жид. А доля жида така, аби знати, що, з ким і за скільки.
Поки вони так балакали, зірвався вітер, з-над гір наповзли хмари з важкими молочними животами, і почав сипати сніг. Вікторин щільніше закутався в хутро і скулився в глибині воза. Абрам і далі правив кіньми, не вагаючись знаходив дорогу, хоча сніг сіявся щораз густіший. Кінь чалапав, занурившись у кінські думки, й ні на що не звертав уваги.
— Кажуть, що багато років тому в такій самій заметілі Якуб Шеля врятував від смерті якогось хлопа.
— Так?
— Ксеній Рак звався. Досі живе. Мешкає в селі… вай, забув назву, дивна така, що годі й запам’ятати.
— Ага.
— Кажуть, настала ніч, хурделило так, що не знати, де право, де ліво. Шеля прийшов до Рака, розрізав бік вола, що був у Рака запряжений у віз. Лізь, каже, всередину, я тебе завезу додому, до твоєї баби.
— І завіз?
— Вай.
— Що за бридні!
— Агов, хто їде?
— Мито платіть, сучі сини!
Й одразу ж кілька обдертих хамів оточили віз. Один схопив коня за вузду.
— Чекайте, яке знову мито?! — закричав Абрам.
— За проїзд через землі Якуба Шелі. І не галасуй так, пархатий, бо мито власною головою заплатиш. Разом з бородою і пейсами, — сказав один із бандитів, викликавши гучний сміх усіх інших.
— Тоді все добре складається, бо я якраз у гешефті Якуба Шелі, — незворушно відповів Тінтенфас. — Отут маю перепустку. З цісарським орлом. — Він витягнув з-за пазухи залізничний квиток у вагон третього класу з Кракова до Тарнова.
Хами мовчки вдивлялися в картонний квиточок. З роззявленими ротами набожно витріщалися на поміщене на ньому зображення двоголового орла. Бо якщо є орел, то справа має бути поважна, а в поважних справах найчастіше летять хлопські голови, незалежно від того, хто завинив.
— Там вказано, що Абрам Тінтенфас може їздити, де хоче, — послужливо підказав жид. — Задарма, — швиденько додав він.
Хлопи оглядали квиточок з одного і з другого боку, щось між собою бурмотіли, нарешті один плюнув за плече й віддав Абрамові квиток.
— А то хто?
— Шабес-гой, — збрехав Абрам, не зморгнувши оком.
— Але перепустки не має, — рішуче ствердив котрийсь із хамів. Важко сказати який, бо всі були закутані в баранячі кожухи й шапки, нічим не різнилися між собою і навіть голоси мали подібні. Одразу всі як один почали підтакувати.
— Ага, не має!
— Мито платити! Ану!
Абрам Тінтенфас неохоче кинув хамам барильце пива.
— Жид нас споює! — гукнув один із селян, але інші одразу його вгамували. — Ми присягалися алкоголю не вживати!
— Дурний, таж пиво — це не алкоголь. Пивом напитися не можна.
— Я зможу! — закричав один. — Лиш кухоль дайте, то так налигаюся, що три дні не встану.
Вони почали сваритися й сперечатися, один дав у морду другому, третій першому, а тим часом Абрам легенько хльоснув коня батогом, і вони рушили.
Смеркалося, коли нарешті доїхали до корчми. Світло лилося з вікон на дорогу, зсередини долинав гомін.
— Я сховаю вас десь позаду, у гойхаузі, — сказав Тінтенфас. — Завтра рушите до Пільзна чи до Емауса. Там ваші. — Він потер руки, відвів погляд.
Гойхауз уже кілька років стояв порожній: Абрам через скупість не наймав нікого допомагати. Всередині панував холод, а коли жид запалив невеличку лоєву лампадку, клопи порозбігалися по кутках. Вікторин звалився на купу соломи в тому місці, де колись стояла лежанка — давно, давно тому, в іншій епосі, в іншому житті. Заплющив очі й залишив за собою все.
Титуса й Адама, і вірного Замазуру, яких не зумів захистити, бо все життя не вмів захищати нікого й нічого, навіть себе. Всі порожні й ситі панські дні. Всі марення про справедливість і вільну Польщу, Польщу для всіх, бо такої країни ніколи не буде, а завжди будуть пани, яким добре живеться, і завжди будуть хами, яким живеться погано. Всі прочитані книжки, які його нічого не навчили, бо в книжках немає ані життя, ані правди, а лиш папір і слова, які нічого не значать. Залишив за собою Хану, і Славу, і навіть Мальву. Залишив підземні світи й змій з їхніми серцями. Залишив смерть Старого Мишки, всі кривди й болі, жаль, помсту, навіть страх. Усе залишив. Не бачив дороги вперед, а лиш велике повернення, наче це була та сама ніч, коли він зі Старим Мишкою чув таємничий спів, а Хана танцювала на даху у світлі місяця. Був чистий, ніби його взагалі не було. Міг би спати й ніколи вже не прокидатися.