Куба забився в куток, боячись, що його вибрик викриють, але ще більше лякався чогось іншого.
За панським столом усім уже добре макітрилося в головах. Одна тільки Мальва спокійно перехиляла склянку за склянкою, наче воду пила. Вельможний пан Вікторин облаплювали її й намагалися цілувати, надто п’яні, аби помітити, що Мальва не може бути звичайною дівкою, бо звичайна дівка досі вже упилася б до непритомності.
А Куба тулився в кутку й гриз пальці, бо за столом вельможного пана надто багато було людей, аби можна було так просто підійти й відбити у нього Мальву. Пив звичайну, хамську оковиту, а всередині в нього розливалася чорнота, пекуча, як кипляча смола. Та чорнота заліплювала йому очі й серце, і не бачив він крізь неї нічого.
Того дня в господі Кольмана танцювали чорти. Весь світ уже був добряче п’яний, коли Куба нарешті підвівся і вийшов справити малу нужду. Ніч стояла високо, і в селі розгавкалися пси. Капела давно вже перестала грати. Басист, упившись, лежав під лавкою, а на голову йому лилася цівка оковитої з перевернутого жбана. Йонтек Гаца, скрипаль, радісно засаджував спертій об пліт Сальці Нев’яровській, яка була зовсім гола й не до кінця розуміла, що з нею діється; парубки, напевно, долили їй до горілки крапель, тобто ефіру.
Куба не звернув на це найменшої уваги, хоча зазвичай соромився чогось такого й червонів, наче баба. Він пішов до стодоли, де знайшов вбитий у сук ніж для дерева. Затиснув той ніж у руці й кілька разів підкинув для проби. Це був добрий ніж і чудово лежав у руці. Хлопець рушив назад через подвір’я, аби перерізати горло вельможному панові, а також кожному, хто стане в нього на дорозі.
Так уже сталося, що першою трапилась йому на дорозі Мальва. Може, йшла по приховане вино з яблук, а може, за чимось зовсім іншим.
— Що ти там маєш? — суворо запитала вона Кубу.
Парубок оглянув ніж з усіх боків.
— Нічого. — Сховав ножа за спину.
— Кинь це.
— Що він має такого, чого я не маю?
Дівчина подивилася на Кубу, і цей її погляд не мав у собі жодного кольору і жодного виразу. Люди не можуть так дивитися, і Куба перелякався не на жарт.
— Він має силу, — спокійно відповіла вона. — Він має міць. Коли він говорить, інші слухають. А ти? Ти гарний, але він теж не бридкий. Що ти можеш мені дати, чого він не може?
Так вона сказала. Може, не повинна була того казати, бо у відповідь Куба роздер сорочку і вгородив собі ніж у груди по саме руків’я. Шарпнув ним ліворуч, шарпнув праворуч, сягнув рукою в закривавлену рану і вийняв звідти серце. Воно пульсувало у нього в руці, чорне в темряві ночі, спливаючи кров’ю і драглистими згустками.
Без жодного слова Куба подав серце Мальві. Дівчина глянула на нього очима кольору води. А потім узяла той дарунок і пішла собі.
Повідають, що тієї ночі на дожинки Хана Кольман танцювала на даху. Танцювала з руками, піднятими вгору. Танцювала, не переймаючись тим, що може впасти. Танцювала, ніби увійшло в неї ціле стадо дибуків[4].
Старий Мишка знайшов її на світанку в садку, повному відцвітаючих мальв. Вона скидалася на викинуту ляльку і вже починала холонути.
Усі в селі жаліли Хану, бо була вона добра й мила дівчина, хоча всього лиш жидівка. Жаліли, але не дивувалися. Адже воно мусило так закінчитися.
Повідають, що того року осінь прийшла вся червона. Осінь на Погір’ї завжди має барву іржі, але після того, як Мальва перебралася на двір у Седлиськах, здавалося, що гори палають. Такими вогняними були букові ліси.
Порослий диким виноградом, дім також, здавалося, горів. Айстри й пізні троянди несамовито буяли в саду, і гарніших не було в усій околиці. Навіть англійські сади Сангушків у Тарнові й французькі Любомирських у Ланьцуті не могли рівнятися із садом дідича Вікторина, пана усього лише жменьки сіл.
У садах був багатий урожай, яблуні й груші гнулися під тягарем плодів, хоча весною часто падав град, який понищив квіти, тож рік на яблука був не найкращий. І навіть виноградник, який вельможний пан Вікторин заклали були кілька років тому після повернення з південної Франції, був обсипаний гронами чорного винограду, а запах стояв такий, що здавалося, ніби це сонячна Тоскана, а не якісь там Седлиська в Пільзненському повіті в похмурій Галілеї. Шкода змарнувати стільки добра, тож треба було додати хамам по кілька днів добровільної панщини, щоб усе те зібрати. Така це була осінь.