Рослинність буяла не тільки поза будинком. Виткі рослини вдерлися до салону й кабінету вельможного пана, а в передпокої розляглися величезні гарбузи. У спальні все ліжко поросло маками, хоча пора на маки давно минула. Старого ж пана, Станіслава, який вже кілька років страждав від паралічу і їздив у кріслі на коліщатках, зовсім обплів духмяний повій, так що видно було з-під нього тільки гладенькі, як мармур, долоні. Довкола безперервно дзижчали бджоли, заповзали старому вельможному панові в рот і годували його пилком і пергою. Гості, які приїздили в дім — шляхта і окружні чиновники, — ступали обережно, щоб не розтоптати гарбузів, і відсували плющ із крісел, коли хотіли сісти. І жоден, буквально жоден навіть слова не промовив, що діється щось особливе. Потім виїздили і забували.
Раз тільки приїхав ксьондз канонік Мартин, двоюрідний брат пана Станіслава, молодший єпископ у Тарнові. Побачив гарбузи в передпокої, побачив усі оті над міру розбуялі плющі й пової. Зблід і почав відступати, шепочучи молитву до святого Михаїла Архангела. Тоді, однак, з’явилася Мальва й поцілувала ксьондза в уста. Цілувала його довго, аж дідич Вікторин почервоніли від обурення під бакенбардами. Коли скінчила, отець єпископ перетворився на шматок спорохнявілого дерева. Поставили його на заскленій веранді, де він обріс мохом і трутовиками, а бджоли зробили в ньому вулик.
Про все це знали в Камениці від вельможного пана Богдана Винярського, ветерана війни вісімсот дев’ятого року, який вже багато років гостював у Богушів, але любив зазирнути в корчму Кольмана й посидіти там два-три дні.
Дива коїлися також і в селі, хоча були це дива зовсім іншого штибу.
Одного вечора Куба Шеля вертався додому возом, у який був запряжений упертий мишастий. Віз глину для нової підлоги, а також крейду, щоб білити стіни й дерева на зиму. Дорога, як і колись, випала йому лісом. Добре вже сутеніло. Куба був би повернувся додому раніше, але мусив ще заїхати в Глобікову за ліками на камені для Старого Мишки. Хвороба-бо так йому допекла, що не тільки не міг висцикатися, але навіть встати з ліжка; добре, що жид Кольман був людяним чоловіком і не вигнав старого. Куба десь дізнався, що в Глобіковій, на землях вельможного пана Слотвінського, живе дід-громовик, який не тільки блискавки заклинає, але й варить чудодійні ліки від різних хвороб. Проте від села Куби до Глобікової досить далеко, і тому хлопець мусив вертатися в сутінках.
Повітря було легким, чистим, пахло жовтневим туманом, яким тягло від полів. Під кінськими копитами шурхотіло листя, віз ритмічно порипував. Куба задумливо придивлявся до власних віддихів, які перетворювались на пару, і потирав руки, аби розігріти їх. Час від часу торкався грудей, аби відчути серце, але ні — там нічого не було. Навіть найменшого стукоту. Нічого.
Коли він так їхав, до нього долинув спів:
Зашелестіло листя, повіяв вітер. Приніс із собою запах анемон, солодкий і нудотний, хоча звідки б взятися анемонам цієї пори року.
Хлопець шмагонув батогом зад мишастого, раз-раз, спонукаючи його до клусу, а сам втулив голову в комір балахона й натягнув каптур на тім’я. Швидше, швидше, аби лиш не слухати. Пробував проказати ангельську Здравицю, але відколи позбувся серця, слова молитви у нього плуталися, і жодної не міг прочитати до кінця.
— Примарна Маріє, плачу повна…
Спів анітрохи не стихав, наче слідував за Кубою крок у крок. Парубок батогом хльоскав коня, аж до крові. Голос замовк лиш тоді, коли виїхали з лісу, але Куба навіть не думав уповільнюватися.
Доїжджав уже до перших сільських халуп, коли нарешті відважився озирнутися. На межі дерев, далеко, бовваніла біла постать. Він перехрестився, але та не зникла.
Бричка вкотилася на подвір’я господи, і Куба востаннє глянув назад. Нічого не побачив, бо дерева горобини, що росли вздовж гостинця, заступали краєвид, але щось йому підказувало, що біла постать усе ще чекає на краю хащі. І що чекає не когось іншого, а саме його. Кубу.
Повідають, що Старий Мишка знався на справах з-поза світу й не раз бував дуже помічний, коли кого-небудь діймала змора або переслідували духи; не тоді, однак, коли його самого мучили камені в міхурі. Коли Куба через кілька днів розповів йому про все, він лиш прикрикнув на нього:
5
Відома єврейська весільна пісня «Erev shel shoshanim» («Вечір троянд», або ж «Вечір лілій»).