Повідають, що в ті дні до двору в Седлиськах приїжджало немало шляхетних панів. Поляки, схоже, змовлялися проти Його Милості Кайзера й готували повстання. Воно мало вибухнути спершу у Варшаві, а потім в усіх землях колишньої Речі Посполитої. Так казав Рубін Кольман. Коли Куба ходив зривати плоди терену й шипшини, не раз підглядав за екіпажами, що з’їжджалися до двору. Чужі пани залишалися в Седлиськах на довгі дні. Дворова челядь розказувала, що багато їли й сильно пили, дуже чимось розохочені. Кубі не надто подобалися ці великопанські радості, бо коли дідичі тішаться, то рідко буває від того щось добре для хлопів. Парубка, однак, тягнули до двору інші справи.
Йому здавалося, що тільки він помічає зміни у фільварку, все це надмірне цвітіння, рясноту плодів і розбуялу рослинність. Навіть Старий Мишка, якому стало дещо краще після нічних чарів, відмахувався від нього й казав, що Кубі усе те лише здається. Але йому нічого не здавалося. Він годинами сидів у кущах шипшини, і не раз йому вдавалося угледіти Мальву.
Він часто бачив, як вона прогулювалася по саду в товаристві приїжджих панів, а її обшита мереживом сукня була аж важкою від коштовних каменів; вельможний пан Вікторин не скупилися на подарунки своїй коханці. Іноді Мальва виходила в сад у сорочці з павутини й імли або з пелюстків осінніх квітів. Якось з’явилася зовсім гола. Зручно розсілася на плетеному кріслі на веранді. Принесли каву у голландських філіжанках, а дідич Вікторин і хтось із його достойних гостей, якийсь Потоцький чи інший Сангушко, навперебій прислужували Мальві, підсуваючи їй чи то цукор, чи то зацукровані фрукти, чи то солодощі з найвідоміших тарновських цукерень, а то ще щось. Мальва їла і їла непристойно багато, але нікого це не дивувало й не обурювало.
Куба швидко пішов звідти. Такими вже є закони світу, що хам мусить терпляче зносити всі кривди, але не має потреби страждати понад міру. Парубок повернувся до господи й узявся допомагати оббирати яблука на струделі. Замкнув свою голову й замкнув свої думки. Аби лиш не думати про Мальву.
До пізньої ночі перевертався у своєму барлозі й не думав. Пережовував те своє недумання, наче то було гірке вербове лико або клей, виготовлений з копит худоби. Якби мав серце, певне, кололо б його, а може, переривчасто калатало; але не мав, у грудях була тиша, глуха, як осіння ніч або як могила.
Йому здавалося, що він не спить, поки не вирвав його зі сну шелест за вікном. Шелест і тихі кроки, наче ходив хтось, хто прагне залишитися нечутним, але не може рухатися достатньо тихо. У такий спосіб ходили утримувані для забави в домі Богушів коти, які ніколи не мусили полювати.
Куба помітив Хану, коли вона стала у вікні. Її бліде обличчя, обрамлене сплутаним волоссям, мало в собі щось місячне й немовби блищало тьмяним блиском. Хлопець перевернувся на другий бік і вдавав, що спить, але весь час відчував на собі її пекучий погляд.
— Іди собі, — буркнув через плече.
Вона не могла почути, бо не чув того навіть Старий Мишка у ліжку поряд. Може, однак, у засвітах усе чути краще, бо вона відступила, і Куба не бачив її більше тієї ночі.
Наступного ранку хлопець вигріб з-під сінника серце Хани. Відколи його отримав, не приділяв йому багато уваги. Воно вже встигло покритися павутинням і кошлатою цвіллю, а миші й хробаки повиїдали в ньому діри. Він загорнув ті рештки в шматину й поніс на жидівський цвинтар раннім пополуднем, коли ще було видно.
Цвинтар ховався серед голих кущів бузку біля дороги до Гожейової. Стояв у заростях, не впадаючи у вічі, як щось, чого слід стидатися — як нешлюбна дитина чи парші на тілі.
Куба відшукав могилу єврейки не без складнощів, бо більшість мацев[6] були дуже схожі одна на одну. До того ж Хана не мала ще плити. Лежала під пласким горбиком неозначеної землі, наче то не людину там поховали, а тварину. Хлопець зиркнув ліворуч, зиркнув праворуч — нікого. Тільки вітер у гілках, сухий і м’який, такий, який буває восени. Жовто-зелений дятел вистукував по корі бузку. Не було на світі ніяких інших звуків.
Парубок голіруч почав розгрібати глинисту землю могили. Працював швидко, раз по раз оглядаючись. Нарешті вдалося йому викопати ямку завглибшки з лікоть. Поклав у неї марні залишки серця Хани, засипав, старанно притоптав і затягнув нагору пагін плюща, який розрісся тут по всьому цвинтарю.
Дятел раптом зірвався з реготом і зник у заростях. На протилежному боці цвинтаря стояла Хана й придивлялася до Куби, попри те що сонце стояло ще високо і духи не повинні з’являтися о цій годині.