— Готово, — нервово кинув він. — Ми квити.
А Хана сумно похилилася й згорбила плечі, так що чорне волосся зовсім закрило її лице. Повільно підійшла до могили, зупинилася біля неї і зникла, наче її ніколи й не було. І зробилося дуже холодно.
Повідають, що лозу найкраще збирати пізньої осені, бо вербові соки кружляють тоді повільніше, а самі дерева стають сонними й не помічають браку кількох гілок. Бо верби мстиві й мають добру пам’ять.
Коли, однак, настав час зрізати лозу, стало ясно, що в тіло Старого Мишки увійшов рак. Болі повернулися, до того ж такі, що їх не можна було вигнати ані ліками, ані закляттями. Мишка худнув і бліднув, ставав прозорим, як повітря, і здавалося, що перший-ліпший подмух вітру розвіє його, мов імлу. Їв тільки єврейську мацу, розмочену в молоці, бо все інше одразу вибльовував. З правого боку, нижче ребра, виростала у нього тверда ґуля. Що кілька днів ґуля лускала, і з неї текло криваве місиво; Мишку тоді боліло так, що ходив він увесь скорчений, і сміялися з нього хазяйські діти.
На святого Мартина прийшла черга на збирання лози для двору. Іти мали всі, навіть орендарі, але ніхто не нарікав, бо праця була легкою. Пішли також Куба з Мишкою, аби не дратувати пана і наглядача.
У ті дні гостював у Богушів вельможний пан Домінік Рей із поблизького Емауса, великий приятель пана Вікторина. Обидва пани прогулювалися дорогою, вздовж верб-апостолів, і придивлялися до хлопів, які зрізали гілки. Бо то дуже приємна річ — придивлятися до роботи інших.
День був сухий і погідний, чудовий для роботи. Близько полудня Старий Мишка почав, однак, слабнути. Він зблід, чоло в нього зросилося потом, дихання стало уривчастим, зі свистом.
— Гірше вам? — запитав Куба. Старий тільки кивнув головою, бо не міг нормально дихати, тож хлопець посадив його на краю рову. — Сядьте, віддихайтеся трохи.
Парубок вернувся до роботи. Він любив працювати з лозою, любив відчувати під пальцями її шерехату гнучкість. Зрізав швидко, безпомильно вибираючи найкращі пагони й залишаючи надто тонкі й надмірно одерев’янілі. Верби немов самі підсували йому найкраще пруття. Так захопився роботою, що одразу й не почув піднесених голосів. Лишень коли глянув через плече й побачив вельможних панів Вікторина Богуша й Домініка Рея, які стояли разом із наглядачем над скуленим Мишкою, зрозумів, що коїться щось недобре. У своїх обтислих штанах і чоботях з халявами вони нагадували грізних довгоногих птахів, схилених над старим приблудою, як над падаллю.
— … дайте тільки продихнути… добрі панове… бо в животі коле, от тут…
— Я тобі зараз продихну, ледаче ти стерво! — вельможний пан Вікторин з огидою відступили на крок, побоюючись, що Мишка торкнеться їх або чимось заразить.
— Вони ледачі, бо така їхня хамська натура, — сентенційно ствердили пан Домінік. — Ще мій пращур Миколай триста років тому писав був сатири на ледачих хлопів. Нічого від тієї пори не змінилося.
— Я їм покажу сатиру, — товсті щоки Вікторина налилися кров’ю. — Михаїл, п’ять ударів і ще два для заохочення. Нехай має, ледаче лайно.
— Бо це хлопство й справді на гній подібне, — задумалися вельможний пан Домінік і покивали головою, наче стурбований ксьондз. — Лежало би тільки й нічого не робило, лише смерділо.
Наглядач Михаїл, ниций тип із великим носом, неохоче узяв кий.
— Не люблю я бити баб і дідів, пане.
— А я що, хаме, питаю тебе, що ти любиш і чого не любиш?
Михаїл звісив свою бридку голову.
— Ні, вельможний пане.
— Ну, то бий.
І тоді Куба відклав свої лозини і ступив два кроки вперед.
— Я візьму на себе його удари.
Вельможні пани Богуш і Рей подивилися один на одного.
— Це твій батько, хаме? — запитав перший.
— Ні, вельможний пане.
— Дід? Вітчим? Дядько?
— Ні, вельможний пане, ніхто.
Зацікавлені Вікторин Богуш наблизилися до Куби хижим котячим кроком. Зупинилися одразу перед хлопцем, постукуючи шпіцрутеном по халяві чобота.
— Як тебе звуть?
— Якуб Шеля.
Пан зацідили Кубу у вухо.
— Якуб Шеля, вельможний пане, — буркнули.
— Якуб Шеля, вельможний пане.
— Чому хочеш брати на себе кару старого?
Різне потім розказували, що Куба відповів був панові Вікторину. У деяких із тих розповідей пан упізнали норовистого хлопа, якого казали відшмагати влітку, і злякалися його. В інших Якуб різкими словами дорікнув панові Богушу за бездушність і утиски. Ще в інших Куба роздер сорочку, підставив спину й сказав вельможному панові: